Розділ: 16 Він / Вона

Наступний день — ранок. Назар

Сказати, що він спав — нічого не сказати. Лежав, перевертався з боку на бік, намагаючись зручно влаштувати подушку — даремно. Ніби весь світ звузився до однієї-єдиної думки, яка билася в голові, як метелик об скло.

Сьогодні — здавалося — саме той день. Єдиний правильний. І водночас — останній. Крайній термін перед вибором:
Закрити двері й піти далі самому…
Чи спробувати бути поруч. З ними. З нею.

Він зітхнув, ніби хотів, щоб його вагання почула кожна стіна цієї порожньої квартири.
Годинник показував 4:49. Ранок ще тільки підступав. З Сашею вони домовилися на десяту.

Назар підвівся, розім’яв плечі, потягнувся.
— Душ і кава — рятувальники безсонних ночей у дуеті, — подумав він, відкриваючи кран.

Наступний день — ранок. Саша

— Вставай, алкашка! — Юля з порога пожбурила в неї м’який ящик з-під іграшок.
Саша замурчала у відповідь — м’яко, по-ранковому, як людина, яка щойно вибралася з теплого обійму сну.
— Сона… — здавалось, подумки промовила вона, потягуючись.
— Со-о-о-ннн… — протягнула Юля, вже застрибуючи на ліжко.

Саша кліпнула. Вона що — думки читає?

— Ну-ну, що тобі наснилося? — з цікавістю вмостилася поруч.

Саша посміхнулася: 

— Міст. Над широкою річкою. Я стою — і від того краєвиду аж дух перехоплює...

— Міст, кажеш? І річка? — Юля хвацько ляснула в долоні, повільно злізла з ліжка й потягнулася до задньої кишені шортів, дістаючи телефон.

Саша не надто звернула увагу — потягнулася ще раз, глянула на двері — там стояла Зоя.
Вона простягнула руку, кивнувши доньці — мовляв, підходь.

І в ту мить за спиною почувся знайомий голос Юлі:

— Алло, Тамара Петрівна? Ви сидите? Добре. Сидіть. Бо тут таке!
Саші приснився міст і річка! А лице — таке довольне, аж світиться. Ага, ага…

— Юля, блін! — Саша, мов ужалена, кинулася до неї, намагаючись вихопити телефон.

— Та так, і я так думаю, — спокійно вела далі Юля. — То точно до весілля. Все, цілую. На зв’язку!

Юля, заливаючись сміхом, кинула телефон на ліжко й вибігла з кімнати. Саша злегка посміхнулася, але швидко зітхнула, повертаючись думками до ранку — її чекало ще безліч справ.

— Мамо?.. — несміливо озвалася Зоя, не зовсім розуміючи, про що йдеться.

— Не переймайся, — Саша усміхнулася, обійняла доньку й провела пальцями по її волоссю. — То твоя хрещена зранку бавиться. Їй, бач, бракує емоційного копняка.

Назар — за десять хвилин до 10:00

Душ — був.
Кава — теж.
А нутро — все одно не ставало на місце. Ніби прокинувся у чужому світі, де кожен рух здається неправильним. Щось вертілося всередині, крутилася думка, мов вуж у банці — слизька, неясна, але нав’язлива.

Він дивився на себе у дзеркало — й не впізнавав.
Ці очі, ця щетина, ці плечі… знайомі, але відчуття, що вони вже не зовсім його. Ніби той Назар, який стояв тут учора, зник, залишивши лише порожню оболонку з відгомоном сумніву.

Задзвонив телефон.

— Алло. Доброго ранку, — озвався він.
— Племінничку, як там квартира, стоїть? — тітка Марина.
— Стоїть. Усе на місцях, — відповів, не задумуючись.

— Ото й добре, — видихнула вона, і Назар майже бачив її усмішку крізь трубку. — Як будеш виходити — перекрий газовий кран. І глянь на розетки, чи нічого зайвого. І воду! Воду не забудь!

Він усміхнувся. Вона згадала восьмирічного Назарчика, який колись заливав ванну, забувши про час, і залишив на підлозі цілий архіпелаг з рушників.

— Добре, — відповів він і на мить завмер.

Бо в саме вухо вдарило — різко, мов дзвіночок нагадав:
«А скільки ти тут узагалі плануєш бути, Назарчику?»

Вони саме це й обговорювали нещодавно. І щось у її голосі знову повернуло його в себе.

— Назар? — озвалася тітка, не почувши відповіді.

— Та, я тут, — відізвався, мов виринав із глибини. — Просто… еее… травму отримав.

— Травму?! — схопилася вона.

— Та ні-ні, нічого серйозного, — поспішив заспокоїти. — Трішки порізав руку. Сам винен, неуважний був.

— Сонечко, ти там бережи себе. Але нічого — до весілля заживе, — пожартувала вона, як завжди, з легкістю.

— Так, — майже голосно зітхнув він. А потім, тихіше:
Тому… якщо можна… я б залишився тут до вашого приїзду. — Він зупинився, на мить відчувши вагу своїх слів. В його думках пролунало: «Може, це і є шанс розібратися в собі та в тому, що мене тримає тут».

Він змовк. Не тому, що вагався. Просто…

Відчинив двері.

І побачив її.

Саша — за сорок хвилин до 10:00

Юля, дізнавшись подробиці вчорашнього вечора, помітно пожвавішала. Прямих питань вона ще не ставила, але її поведінка говорила гучніше за будь-які слова:

— Відійшла, — констатувала вона, відправляючи одноіменне смс Ані.

Те, що той хлопець — саме в такому ніжно-згладженому варіанті — зацікавив Сашу, Юля вловила раніше, ніж сама Саша. І, прибираючи нерівності дня, добровільно викликалась: відвезти Зою в садок і забрати назад. А ще додала:

— До речі, сьогодні я все ще ночую у вас. Вечеря з мене.

Саша, хоч і вловила прихований мотив, не заперечувала. Така вже вона, Юля. Якщо щось вирішила — або зруйнує, або реалізує.

Зрештою — Саша залишилася сама.

І з цього розпочався день.

Душ.
Сніданок.
Кава.
Новини. Погода.
Сукня. Туфлі. Макіяж.

Синхронно. У встановленій черзі. По-олімпійськи — зібрано, зосереджено, з ледь вловимим тремтінням у середині, як перед стартом.

Останній ковток кави.
Останній погляд у дзеркало.

— Пора, — мовила вона до свого відображення в передпокої і вже зробила крок, та…

Завмерла.

Сукня… Туфлі… Макіяж… — прокрутила подумки. Щоки спалахнули.

— Да ну, — видихнула і відкинула наважду легким рухом голови, як пил зі старої книги. Усміхнулась сама собі.

І вийшла з квартири.