Розділ: 14 Слова, що застрягають у горлі

Вівторок.
Назар, через травму, змушений був лишитись удома.

Її є кому підтримати, — подумки кинув він, спершись плечима до вхідних дверей, за якими вже другий день не стихала метушня. Надворі було водночас тепло і холодно — так буває, коли весна раптом згадує, що ще не літо. В руці він стискав тонкі тканинні ручки пакета.

Знову галасливо й зухвало прощалася Юля.
— Я скоро, дивись мені! — пролунав її голос за дверима, майже як обіцянка, майже як шанс.

Назар прислухався. Двері грюкнули. Цокіт підборів луною прокотився під’їздом і затих.

Він вийшов і зупинився. Стояв перед її дверима з витягнутою рукою — от-от постукає. Але в повітрі, замість звуку, завис лише змах — невпевнена, розгублена траєкторія розчарування. Він уже збирався йти, коли… клац. Замок клацнув, і двері відчинились.

— Назар… — хрипко озвалася Саша.

Він повільно обернувся. Її обличчя — заплакане, виснажене, з темними тінями під очима — було дивним чином і зболеним, і живим. Таким справжнім, ніби після довгої посухи душа нарешті наважилась дихати.

— Заходь, — мовила вона й широко розчинила двері.

Він увійшов мовчки, обережно, як у храм.

Усе в ньому — страх, розгубленість, безпорадне незнання, що з собою робити — зібралося щільною грудкою під грудьми. Він зробив вдих. Крок. І ще один.

У квартирі було темно. Штори затягнуті, повітря важке, трохи вогке. Тьмяне світло лампи безсило сягало кутів. У самій оселі, в кожному предметі, кожному мовчанні, кричала одна правда: її господині було дуже, дуже зле.

— Будеш каву? — запитала Саша з натягнутою посмішкою, яка трималась на її обличчі, мов бинт на відкритій рані.

Ці слова. Ця посмішка.
Вони різонули по ньому тонким, майже непомітним, але безпомилковим лезом.

Гнів і страх. Бажання залишитися — й водночас утекти якнайдалі. Все це змішалося в голові, переплітаючись із хаотичними думками, які билися об скроні, мов метелики об шибку.

Залишитися? Навіщо? Немає причин. Хто він їй?
Піти? Єдиний логічний вибір…
Та ні… почекай. Я ж лише хотів повернути телефон.

— Це твоє. Твій телефон, — озвався Назар, простягаючи невеличку картонну сумочку з тонкими тканинними ручками. На ній виднівся знайомий логотип популярної мережі електроніки. Він обережно поставив пакунок на кухонний стіл — наче вибачався за свою присутність.

Саша здивовано глянула на нього, потім — на пакунок.
— Я… зовсім про нього забула, — прошепотіла вона.

Її очі, повні вологи й щирості, дивилися просто й відкрито. Без страху. Без захисту.

— Дякую, — тихо сказала вона. — І... дякую, що заступився. Що допоміг. Що був поряд. Дуже, дуже дякую…

Він кивнув, відчуваючи, як до горла підкочується клубок.

— Без проблем. У такій ситуації… ну, будь-хто вчинив би так само, — відповів він, опустивши погляд.

Його розривало зсередини. Бажання підійти, обійняти, притулити — змагалося зі здоровим глуздом. Назар стиснув здорову руку в кулак. Щоб не оступитися. Не зробити зайвого.

— Вибач, мушу йти. На роботу, — кинув він швидко, навіть не чекаючи відповіді, й рушив до дверей.

Його кроки були рваними, трохи незграбними — ніби хлопчина, що не знає, куди себе подіти. Але він зупинився, щойно відчув обережний дотик її руки.

— Вибач… Це ж через мене ти отримав цю травму…

Саша трохи ожила. Її зворушили не лише слова Юлі, а й сама картина з тієї ночі: кров, що текла з-під білого рушника в його руці, тонкою гарячою стрічкою. Вона мов бачила це. І не могла забути.

Саме цей спогад змусив її ступити з темряви, в якій вона ховалась останні дні. Нарешті побачити: люди поруч — не тому, що щось хочуть, не тому, що щось винні. А просто — тому, що вона є.

— Та нічого. Заживе. Не переймайся, — посміхнувся Назар і м’яко, неусвідомлено поклав свою долоню поверх її.

Мить. Довга, тиха, напружена. Їм обом не вистачило слів, аби пояснити, що це означає. Та, можливо, слова й не були потрібні. Лише рух — однакова, майже синхронна реакція: обидва відсахнулися, ніяково, наче їх застали за чимось надто особистим.

— Ну… бувай, — тихо мовив Назар. І, витримавши коротку паузу, вийшов за двері.

    *****

Скільки часу минуло відтоді, як його спина зникла за дверима — Саша не знала. Вона просто стояла в напівтемряві передпокою, поки, зрештою, не видихнула затхле, пряне повітря. І саме в цю мить двері знову відчинилися — на порозі стояла Юля.

— Чого так дивишся? Скучила! — усміхнулася вона й одразу ж, не даючи часу отямитись, потягла Сашу за собою вглиб квартири. — Ходім, я все розкажу. Була у прокурора, заяву передала, усе, що треба. Сказав, суд буде не раніше кінця наступного тижня. Я перепитала — того урода точно не випустять до самого засідання.

Юля тараторила без зупину, не зважаючи на реакцію подруги. Підійшла до вікна й рішуче розсунула штори.

— Досить уже! Пора взбодритися. Все позаду — обійшлося, отже, не сумувати, а жити далі! Ти вже два дні мов тінь. Боюсь навіть уявити, якби приїхала твоя мама, — вона лукаво посміхнулася. — Твій батя з нею в парі того мудака б роздер і без жодного суду!

Юля плеснула в долоні, ніби хотіла вивести Сашу зі ступору:

— Хочеш, покличу Аньку? Влаштуємо п’яний вечір із ночівлею! Тільки ми втрьох і кілька пляшок заспокійливого! Ну як?

У цей момент її погляд впав на незнайому сумку, що лежала на кухонному столі. Вона підійшла ближче й дістала з неї коробку.

— А це що в нас таке? — запитала, витягуючи її з пакета. — Ого! — видихнула з несподіванкою, зиркнувши на Сашу. — Дивлюсь, ти вже починаєш приходити в норму! Я ж казала: шопінг-терапія — то святе! — вона з ентузіазмом потрясла новеньку упаковку з iPhone. — Ну, скільки відвалила?

Саша застигла, мов натягнута струна. З її вуст зірвалося тихе:

— Він сказав, що це мій телефон…

Юля моргнула кілька разів, не одразу збагнувши:

— Хто?