Розділ: 13 Спайкер

Вже перед самим входом до пабу Сашин телефон задзвонив. Вона зупинилась і, кивнувши Андрієві, мовила з усмішкою:
— Заходи, я тільки відповім — і приєднаюсь.

Піднімаючи слухавку, вона побачила ім’я Анні. Голос подруги був теплий, але з ноткою тривоги:
— Ну як пройшло побачення?

— Ще не закінчилось, — Саша усміхнулась, ковзнувши поглядом услід Андрієві. Коротко переповіла все: неспішну прогулянку парком, квіти, кіно, і як він говорив із донькою.

— Сашунь, — твердо, без осуду мовила Ання, — ти не маленька. Але спершу думай головою, добре?

Розмова завершилась. Саша, все ще тримаючи телефон у руці, мимоволі зупинила погляд на своєму відображенні у вітрині пабу. Ліхтар над входом м’яко освітлював обличчя, і вона, злегка усміхнувшись, машинально провела пальцями по волоссю, поправила піджак і глибоко вдихнула. Лише відчувши себе зібраною, рішуче ступила вперед — готова до продовження вечора.

Космічний зв’язок чи іронія долі, але варто було Саші лише переступити поріг, як телефон знову задрижав у долоні знайомою мелодією — Юля. Здавалося, сам телефон натякав: не смій ігнорувати. Якщо вона не додзвониться — набере Анню, і тоді точно все стане відомо.

— Ало, — промовила Саша з ледь стриманою усмішкою.

— Здуріла?! — вибухнуло з динаміка так гучно, що перехожий поруч навіть здригнувся. — Алло, блін! Ти хоч знаєш, котра година? Чого ти не відписуєш? Де ти взагалі?!

Саша розсміялась, ступила назад до бордюру, притиснула телефон ближче до вуха й прошепотіла в мікрофон:
— Живу, Юлю. Уявляєш? І навіть — насолоджуюсь моментом.

— Ой, все. Тільки голову не втрачай, бо з мене священик хрещення не прийме!

— Запишу собі на дзеркалі. Ну все, я пішла — а то ще зіпсуєш мені вечір.

— Не більше двох келихів і тільки з їжею! Я стежу за тобою.

— Ага, космічно. Цілую.

Саша ковзнула пальцем по екрану й нарешті штовхнула двері. Усередині її зустріло затишне світло й аромат карамелізованого бурбону. Вона усміхнулась і ступила далі — в атмосферу вечора, який іще тривав.

За кілька хвилин до того, як у паб мала увійти Саша, Назар, протираючи краєчок бокала сухим рушником, повністю занурився у звичну буденність вечора. У залі панувала тиха, майже медитативна атмосфера: ледь чутний гул міста за дверима, шелест сторінки з книжки в кутку, хрускіт чипсів із далекого столика. Справжній спокій — той, що дозволяє поринути у власні думки.

Він ковзнув поглядом до бокала, злегка прокрутив його в руці, і саме в цю мить почувся короткий, упевнений тук-тук по барній стійці. Назар автоматично підняв очі.

Перед ним стояв чоловік — статний, доглянутий, з виразом обличчя, у якому поєднувались спокійна рішучість і трохи манірності.

— Два Лонг-Айленд Айс Ті. Тільки швидко, — мовив той коротко й поклав на стійку п’ятсот гривень, ледь чутно стукнувши по них пальцем. — Без здачі.

Назар злегка звів брови, але швидко кивнув. Без питань. Іноді краще не уточнювати — просто обслуговувати. Тим більше, зайві чайові не завадять. Супутниця, скоріш за все, десь поруч — може, на хвилину відстала, може, щойно вийшла з таксі. Роблять паузу між нічними пригодами. Чим швидше підуть, тим швидше повернеться тиша.

На такі випадки Назар завжди мав напоготові пару коктейлів — уже зібраних у холодильнику спеціально для «поспішних гостей». Він кивнув Насті, офіціантці, що саме проходила повз із порожнім підносом. Та зрозуміла без слів, підморгнула, взяла два прохолодних келихи з бару й рушила до столика біля виходу.

Назар поглянув услід чоловікові. Той уже сидів, зручно відкинувшись у спинку стільця, і поглядав у бік входу — з таким виразом, ніби достеменно знав, хто саме має увійти.

Назар ще раз ковзнув поглядом у бік столика, упевнившись, що чоловік у білій сорочці виглядав цілком задоволеним: келих уже був у руці, посмішка — нерухома, мов намальована. Звичним рухом він повернувся до барної рутини: протер наступний бокал, пересунув кілька пляшок, подумки перевірив запаси льоду. Та щось… щось невловиме раптово ковзнуло спиною, ніби дрібні крижинки впали під комір. Ледь відчутна миттєвість — така незначна, що її легко сплутати з вечірнім протягом. Але ні.

— Диви, диви! — ліктем штовхнув його Вітя, колега, який цього вечора допомагав на зміні.

— Що там знову? — Назар зиркнув на нього, не одразу втямивши, що сталося.

— Он той тип у білій сорочці, за останнім столиком. Точно щось у келих підмішав!

Назар машинально глянув у той бік. Чоловік якраз відводив руку від сусіднього келиха. Все виглядало цілком невинно — ніби просто поправив склянку на столі.

— Та ну, — буркнув він, скептично звівши брову. — Може, посунув, щоб не перекинути.

— Кажу тобі — я бачив! — Вітя нахилився ближче, вже майже змовницьким тоном. — У нас таке вже було. Потім поліція, сирени... Як їх там називають? Ці...

— Та перестань, — Назар тільки посміхнувся. Він знав Вітю — той умів перетворити будь-яку дрібницю на сенсацію. Назар знизав плечима й збирався повернутись до справ.

— Згадав! — вигукнув Вітя. І саме в цю мить, ніби навмисне, вхідні двері дзвінко відчинились.

На порозі з’явилася Саша.

— Спайкер, — тихо видихнув Вітя. — Дивне слово, еге ж? Типу гвалтівник... І в Африці — гвалтівник.

Назар завмер — ніби хтось натиснув у ньому кнопку паузи. Вона ступала всередину, і кожен її крок лунав у ньому гучним пострілом.

Щось раптом защеміло Назару в грудях. Цей чоловік. Його погляд. Те, як він простягав гроші. Як просив «швидко», наче час йому не належав. І тепер — вона.

Її кроки били у скроні, наче набат. Гучно. Тривожно. Кожен її рух, що наближав її до того столика, мов розтягував секунди, перетворюючи буденність на несподівану драму.

— О, яка! — протягнув Вітя, аж присвиснувши, не зводячи очей із Саші, що впевнено прямувала до столика.

Назар мовчав. Лише провів її поглядом — і раптом усе стало на свої місця: ранішній випадковий перетин, її настрій, ледь помітна схвильованість. Тепер зрозуміло, куди вона прямувала. Ось куди вона йшла з таким настроєм, — майнула думка, і Назар мимоволі зиркнув на колегу. Але слова Віті не давали спокою. Не може такого бути… Це ж не кіно, щоб усе закрутилось отак, ніби за сценарієм.