Розділ 12: Лагідне побачення

Саша ще не встигла як слід прокинутись, а вже почувалася оператором гарячої лінії. Телефон дзеленчав, мов скажений, з сьомої тридцять. Марафон дзвінків урочисто відкрила мама — традиційно, без жодної розминки:

— Ой, як же за тобою сумує донечка! Так хоче тебе почути!

Насправді Зої вистачило рівно двох речень: «Привіт, мамо. Я поїла». І тиша. Мама ж тараторила ще хвилин сорок — про погоду, про сусідку, про батьків трактор, який знову зламався. За цей час Саша встигла помити чашку, зварити каву й двічі пошкодувати — подумки, звісно, — що не живе десь у тундрі без зв’язку.

Потім подзвонила Анна — єдина адекватна людина у цьому світі. Побажала успіху, коротко й по суті, й делікатно запропонувала свою допомогу:

— Якщо що — подзвони. Я поруч.

Юля, як справжня бой-баба, мала окрему думку на кожен аспект сьогоднішнього дня. І, що найгірше, вважала за необхідне оголошувати кожну з них окремим дзвінком. Уже за пів години Саша почала плутатись — на який з них ще не відповіла?

Навіть тітка Марина згадала про її існування — вперше за останні тижні. Виявилося, травмувала ногу й поки що залишається в селі до повного одужання. А наглянути за квартирою погодився її племінник — Назар.

У цьому веселому ярмарку марнот Саша якимось дивом встигла зібратись. Нафарбувалась, як личить справжній леді — хай і з причепом — і застигла перед дзеркалом у передпокої, оцінюючи результат. Губи — не надто яскраві? Волосся — лежить чи живе власним життям? Очі — чи не занадто видно, що не спала?

Від Андрія прийшло повідомлення:
«Як домовлялися — зустрічаємось біля входу в парк. Погода сприяє. А далі — як ти захочеш :)»

— Що ж... — тихо сказала вона, легенько ляснула себе по щоках і видихнула. Відчинила двері назустріч новому побаченню.

У ту саму мить, коли Саша вийшла з квартири, з дверей навпроти з’явився Назар. Він привітався першим — спокійно, невимушено, ніби їхні зустрічі були звичною частиною щоденності.

— Доброго ранку, — кивнув він з легкою усмішкою.

Саша відповіла взаємністю, але мимоволі розгубилася.

У пам’яті спалахнув уже злегка припорошений пилом спогад — як він, два з гаком тижні тому, став єдиним свідком її нічної тиради. Розтрощений вечір, напіврозбита вона. Той момент мав би розчинитися, стертись, ніби нічого й не було. Усе, що залишалося — просто не перетинатися. Адже він лише проїздом, пригадала Саша слова тітки Марини.

— Ти… розвіятись? — спитала вона, ковтаючи непевність у голосі. Хотілося, щоб ця фраза прозвучала невимушено, ніби той вечір був просто курйозом. Без підтексту. Без тіні.

— На роботу, — відповів він майже зітхнувши, проте без жодної напруги. Ніби нічого між ними й не сталося.

— Ааа… — зніяковіло потягнула вона.

Вони рушили вниз по східцях, не змовляючись і не уникаючи одне одного. Їхні кроки лунали в такт, а діалог сплітався мимоволі — легкий, неспішний, без жодного натяку на вимушеність. Усе між ними текло просто й невимушено — наче це була не випадкова прогулянка, а продовження чогось давнішого, забутого, але рідного. Так, ніби вони знали одне одного вже давно, бачилися не вперше й не востаннє. І це відчуття, тонке й майже невловиме, осідало десь усередині. Як зерня, що тихо вляглося в теплу землю, аби непомітно пустити паросток.

— Тітка Марина дзвонила. Каже, травмувала ногу… Це серйозно?

— Та ні, зв’язки. Але болить. Вона, як завжди, героїня: спершу город, потім ще й сусідці допомогла. От і догероїлася, — Назар усміхнувся краєм вуст. — Лікар сказав: мінімум два тижні. Тож я поки пригляну.

— Ти ж мав уже поїхати, — мовила Саша мимохідь, із ноткою винуватості.

— Так і було, — відповів просто. — Але знову повернувся. Робота кидає туди-сюди. У тебе, бачу, теж не нудно, — кинув погляд на її вигляд, ніби згадавши ту нічну розмову.

— Це не день, а марафон. Сьогодні зранку навіть батьків трактор став головною темою маминої сорокахвилинної промови.

Назар розсміявся.

— О, трактори — це серйозно. Майже як політика в селі.

— І кулінарія, — підхопила Саша. — У нас у родині рецепт борщу — це джерело справжніх конфліктів.

— А ти за сметану чи...

— За мир у всьому світі, — всміхнулась вона.

— Нудна позиція, — хитнув головою Назар. — Але з тобою, здається, навіть дискусія про буряк була б приємною.

Посмішка, сама собою, оселилася в куточках її вуст. З ним було легко — як і тієї ночі, коли він просто був поруч, вислухав і не сказав жодного зайвого слова.

— А ти завжди такий чемний? — запитала вона, ковзаючи поглядом по асфальту. — Чи це тільки для сусідок?

— Тільки для тих, хто здатен одлаяти до безсоння, — відповів він тихо.

На мить обидва замовкли, ніби вловили щось невидиме, тепле, що зависло в повітрі. Вони йшли повільно, не кваплячись, хоча кожен мав свої справи.

Непомітно для себе дійшли до зупинки. Саша мала йти далі — до парку, на заплановане побачення. Назар — на роботу.

— Гарного дня, — сказала вона, зустрівшись із ним поглядом.

— І тобі, — кивнув він. — Хай усе буде... як ти захочеш.

Саша зробила кілька кроків уперед, а тоді обернулася — не тому, що щось чекала, просто… так вийшло. Назар саме сідав у маршрутку. Їхні погляди знову перетнулися — мимоволі, на мить, але щиро.

Це не була іскорка флірту, не жар, що ще тліє. Швидше — мимохідний дотик душ, які раптово пройшли поруч і впізнали щось у тиші.

Саша спіймала себе на ледь вловимій усмішці. Не яскравій, не глибокій — просто нотка. Як дзвіночок, що пролунав у фоні великого дня.

Назар зайшов до маршрутки одним із останніх і встиг ще раз кивнути їй на прощання. Вона відповіла посмішкою — не тією ввічливою, якою дякують за компанію, а справжньою. Тією, що затримується в очах довше, ніж на губах. Саша розвернулась і неквапом рушила геть, а він, втиснувшись у кут біля вікна, не зводив із неї очей, поки маршрутка повільно рушала з місця.