Розділ 10: Три хвостики і одне «мур»

Усе почалося з кількох невимушених повідомлень — жартів про борщ у глечику, шкарпетки після роботи і котів, які мурчать замість слів. Саша не помітила, як щоденні листування з Андрієм стали для неї чимось більшим. У цих діалогах було тепло, легкість і несподівана ніжність — те, чого їй так бракувало в реальності. Він писав щиро, з іронією, без гри — і саме це її зачепило.

Одного Раноку

Андрій:
Доброго ранку, Сашо :)
Анжела сьогодні прокинулася з фразою: «Мені снився кіт, який ходив зі мною до школи, але не вчився — просто лежав на парті й мурчав».
Підозрюю, це натяк на небажання йти до школи.

Саша:
О, то в нас із нею схожі сни! Мій внутрішній кіт сьогодні теж категорично відмовився працювати.
Доброго ранку, чарівнику з Анжелою :) Муркотіння — це офіційна форма протесту?

Обід

Андрій:
Абсолютно! Хочеш — оформлю тобі офіційне «мур» на бланку :)
До речі, не знаю, як ти, а я сьогодні обідав у кафе, де подають борщ у глечиках.
Серйозно!

Саша:
Борщ у глечиках? Це що, новий рівень гастрономічного шоку?
Я сьогодні обідала вчорашньою гречкою. У контейнері з-під морозива ;(
Тож неси мені своє «мур» — я теж заслуговую на почесну антигламурну грамоту :)

Андрій:
Здається, ти щойно виграла в номінації «Народний ланч року».
Я вражений. Серйозно.

Після роботи

Андрій:
У тебе теж буває таке, що приходиш додому — а сил навіть шкарпетки зняти нема?
Я зараз так сиджу. І думаю: може, хай самі сповзуть…

Саша:
Та що ти, я вже на етапі, де шкарпетки — це розкіш.
Поки вдома — тапки, стірка, праска. І без тихої години.
Тільки кіт (реальний, не уявний) просить вечерю поглядом: «Я — страждалець».

Вечір

Андрій:
А кіт теж мурчить замість говорити? Бо це сімейна риса — ми з Анжелою голосно не скаржимося, ми «муримо» :)
Серйозно, у нас це майже метод комунікації.
— Як справи?
— Мрр.
— Ага, ясно.

Саша:
Обожнюю це.
Я теж хочу до клубу муркотунів.
У нас із Зоєю (моєю донькою) це виглядає трохи інакше:
— Мам, я тебе люблю.
— А я тебе ще більше.
— А я тебе в мільйон разів.
— А я тебе до неба і назад.
— Ну гаразд, ти виграла. Тепер мені можна цукерку?

Андрій:
О, знайома схема! У нас це звучить так:
— Тату, я тебе люблю.
— Я тебе теж, сонечко.
— То можна морозиво?
— Так. Але тільки якщо скажеш ще раз, голосніше :)

Саша:
Мене радує, що діти знають ціну любові — вона чітко конвертується в ласощі.
Це ідеальна економіка.

Андрій:
Точно.
А ще — це єдина валюта, яка ніколи не знецінюється.
Навіть коли день важкий, борщ у глечику, а шкарпетки не зняті.

На наступний день

Ранок

Андрій:
Доброго ранку, Сашо.
Я сьогодні запізнився на роботу, бо Анжела вирішила, що її зачіска «не відповідає естетичному образу другого "Б"».
Чесно скажу: я навіть не знав, що це означає. Але ми зробили три хвостики — і дитина пішла переможницею.

Саша:
Андрію, офіційно визнаю — ти герой.
Три хвостики зранку — це рівень, про який не кожна мама може звітувати без стресу.
А я сьогодні пила чай, поки Зоя малювала мені брови фломастером. Сказала, що тепер я — "мама-панда".
Це комплімент?

Обід

Андрій:
Сто відсотків. Панди — це святе.
А мама-панда — це взагалі звучить як супергерой.
Ти сьогодні знову з контейнером з-під морозива? Чи є надія на цивілізований обід?

Саша:
Сьогодні я вирішила жити красиво — пельмені.
І кетчуп не в пакетику, а в нормальній тарілці.
Почуваюся як леді. Майже.

Андрій:
Ого! Увімкни вікно — там щойно пролітав мій респект.
Ми з Анжелою сьогодні вечерятимемо млинцями. Вона сказала: «У мене настрій, як у млинця — хочу загорнутись у щось тепле».
Росте, напевно, поетеса :)

Після роботи

Андрій:
Знаєш, я сьогодні зловив себе на думці, що чекаю твого повідомлення більше, ніж кави після обіду.
А це вже щось значить.

Саша:
Щойно прочитала — й усміхнулась уголос.
А тоді Зоя запитала: «Мам, ти знову з тим телефоном закохана?»

Вечір

Андрій:
Я ж не винен, що в тебе чарівна донька, яка бачить усе наскрізь :)
Але якщо чесно — я радий, що ми познайомилися. Навіть так, через літери.
Ти — тепла, жива. І не боїшся бути смішною. Це рідкість.

Саша:
Ти зараз пишеш, як поет із мікрохвильовкою, що розігріває душу.
Але мені приємно. Дуже.
І я рада, що натрапила на тебе в цьому шаленому месиві «привітиків» і селфі в машині.
Ти зовсім не схожий на решту.
І не тільки через млинці :)

Андрій:
Знаєш… якщо ти не проти, я б хотів зустрітися.
Можемо просто погуляти. Десь, де є кава і лавка. І час.
Щоб трохи вийти з месенджера — і ввійти в реальність.
З тобою.

Саша:
Я не проти.
Навіть більше — я вже думаю, що вдягти. І це щось нове для мене.
Пиши, коли тобі зручно. Я — готова вийти з чату. Але тільки з тобою :)