Розділ 7: Тиха зустріч

Телефонна розмова з подругами виявилася саме тим, що треба. Ні Аня, ні Юля не змогли бути поряд — у кожної були свої «об’єктивні обставини»: Аня — романтик вечеря на дві зірки Мішлена в умовах кухні «Ікеа», Юля — відрядження, де драми було більше, ніж у серіалі. Але Саша відчувала: їхніх слів було досить. Вони не рятували, не знецінювали, не радили. Просто — були. І цього вистачило, щоб трохи відпустило.

Але не повністю.

Повертаючись додому, вона все ще несла в собі ту дивну, тягучу напругу. Тіло пам’ятало — дотик, різкий рух за плече, той голос, що не зривався на крик, а лишав по собі слід, мов подряпина нігтя на ніжній шкірі.

Тому — ні, не додому.

Бар на розі, що притулився до під’їзду, як старий, вірний друг. Завжди поруч, завжди «на зв’язку». Усередині — приглушене світло, легкий аромат кави й кориці. Кави на сьогодні було досить. В цю мить, хотілося розчинитися. Хоча б на 150 мл.

Келих поволі втрачав свій вміст. Саша сиділа мовчки, вдивляючись у власне відображення в темному склі вітрини. Не думала, не аналізувала — просто дозволяла собі бути. У тиші, де не було ані претензій, ані жартів, ані невиправданих обіцянок.

Саме в цю мить, поки вона топила тривогу в рубіновій тиші вина, десь на іншому кінці Юля готувалась до наступу.

У своєму звичному стилі — з іскрами в очах, нотками сарказму й азартом справжнього кібердетектива. Усе, що можна було дізнатися про того «кавалера», — вона вже знала. Сторінки, відгуки, соцмережі, коментарі, згадки, навіть форум для власників французьких бульдогів, де він колись гаряче дискутував про графік щеплень.

Досьє формувалося. А в голові Юлі народжувався план — витонченої, справедливої помсти, що починався словами: «Ну що, мій чемний, я тебе знайшла — я тебе і знищу!».

    *****

Весняний вечір повільно вступав у свої права. Місто розчинялося в м’якій, обіймаючій напівтемряві, де перші ліхтарі світилися так, ніби зорі, втомлені від неба, вирішили опуститися трохи нижче — до людей. У повітрі витала недільна тиша — легка меланхолія без слів і причин. Аромати цвітіння, вечірній вітерець і та сама тиша, що знала: завтра знову понеділок.

Саша стояла перед маленькою крамничкою на розі, втупившись у вивіску, немов шукаючи там відповідь.

— Пивка? — тихо спитала себе вголос.
І, кивнула сама собі:
— Можна.

Двох келихів виявилося замало — не для сп’яніння, а для того, щоб хоч трохи погасити внутрішній фон: ту мікс-касету з образ, втоми й голосу Юлі, який досі шепотів у голові «ти тільки не психуй».

Житловий комплекс зустрів її знайомою тишею — у внутрішньому дворі звуки лунали приглушено, мовби вбиралися м’якою губкою. До квартири не хотілося. Мама, напевно, вже на холодному старті збирала питання в миску. А Саша — ні. Вона ще не була готова до відповідей.

Тіло повело її на дитячий майданчик. Вона сіла на качелю з пакетом пива в руках і напівусмішкою на обличчі. Перед очима — пісочна «вежа», зведена Зоєю, гордо названа «королівством мурах». Досі стояла, хоч і просіла трохи по периметру — як і сама Саша. Але трималася.

Відкривши банку — металеве «пст» розрізало тишу, мов тонкий різець — вона зробила ковток. Просто, щоб на мить видихнути. А ще — щоб довести собі, що досі має на це право.

У вікнах будинку тихенько, один за одним, спалахували вогники, ніби сам будинок — мов міфічний велетень — нарешті прокидався й згадував, що всередині живе життя.

Саша тихо видихнула.
— Пора, — прошепотіла сама до себе, підвелася й, обережно стиснувши пакунок у руці, рушила до під’їзду. Не з легкістю — але з тихою впевненістю.

Чим ближче був під’їзд, тим виразніше Саша відчувала: алкогольний мікс, що ще годину тому здавався порятунком, тепер поволі, але впевнено виводив її з рівноваги. Вино, приглушене пивом, діяло, як нічний режим — тіло ще працювало за інерцією, а мозок уже, ледь встигаючи, надсилав сповіщення: «Я в офлайні. До побачення.»

Каблуки глухо лунали у сходовому прольоті. Порожньо. Тихо. Ще один марш. Ще кілька кроків. І ось — знайомий килимок, табличка на дверях, звична ручка. Але рука не рушила до неї.

Саша видихнула й просто… опустилася на сходинку. Так, як сідають діти після бігу. Вона потянула погляд у простір, не думаючи ні про що конкретне. Лише слухала тишу — густу, теплу, наче ковдра в повільний недільний ранок, коли ще не хочеться прокидатися.

Прохолодний, майже лагідний протяг торкнувся плечей, закутав її у свою прозору присутність. І тіло нарешті розслабилося.

І раптом — цок… цок… цок… цвук…

Монотонний, чіткий ритм наближення не лякав — радше, навпаки, органічно вплітався в простір, як тиха музика до сцени, що вже почалась. Саундтрек неочікуваного, але не чужого. Ледь підвівши голову, вона побачила силует. Спершу — лише тіні, обрис, рух. А тоді — чітке обличчя. Знайоме. З тим самим виразом: трохи здивованим, трохи напруженим. Але — не випадковим.

Він.
Доставщик.
Назар.

— Ти… — прошепотіла вона, витягуючи руку в його бік, ніби намагаючись переконатись, що бачить насправді. — Це точно ти…

Він завмер. Подив у його очах був щирим. Але не з тих, що питають «що тут відбувається?» — радше з тих, у яких звучить: «ти теж це відчула?» Або навіть: «нарешті...»

П’яний розум, хитро підморгуючи внутрішньому воїну справедливості, вже намірився поквитатися — бодай словесно. Ну хоч із цим! Через якого, між іншим, її улюблений телефончик тепер не такий уже й «як новий». Вона навіть розкрила рота, готуючись до короткої, але смачної репліки. Та не встигла.

— Вибачте за той випадок, — промовив він першим. Спокійно, без поспіху. — І давайте вже нормально познайомимось.

Рука з пакетом завмерла. Саша моргнула. Один раз — бо здалося. Другий — бо не здалося. Він говорив просто, без викрутасів. Запропонував оплатити ремонт. А ще — назвався: Назар. Племінник тітки Марини. Оцей поворот.

Її внутрішній план «героїчної відплати» здувся, мов кулька на дитячому дні народження після шостого шматка торта. Вираз обличчя змінився — з бойового на… розгублено-збентежений.