Розділ 6: Спроба №1: як не треба

Настав день Х.

Без салютів і фанфар — просто звичайна неділя, що почалась зі скрипу старих жалюзі й маминого дзвінка у двері рівно о восьмій ранку.

Саша ще не встигла намацати капці, як у дверях уже стояла мама — з двома торбами, телефоном притиснутим до вуха й обличчям, повним рішучості.

— Я тобі кажу, не чіпай ту бензопилу, поки я не повернусь! — її голос луною рознісся коридором так голосно, що тато десь там, у селі, напевно, інстинктивно поставив ту бензопилу назад у сарай.

Про що саме ішла мова, Саша знати не прагнула. Вона лиш зітхнула й попрямувала на кухню — варити каву, хоча серце волало про капучино з валеріанкою.

Вона почувалася морально виснаженою, спустошеною, ніби світ раптом посірів і став чужим. Якось усе було неприродно, несправжньо.

Та в голові вперто звучали вчорашні Анині слова: "Які часи — такі й рішення."

Намалювали. Зібрали. Написали за тебе. Підштовхнули у світ, де кожен кадр проходить через фільтри Tinder’а.

Побачення мало відбутися о шістнадцятій, біля центральних воріт парку імені Шевченка.

Час повз, мов холодний мед: густо, липко, нестерпно повільно.

Саша крутилася квартирою, не знаходячи собі місця. Терпіти мамині напуття і нескінченні «а як він виглядає?» зовсім не хотілося. Маленька Зоя безтурботно гралася, навіть не підозрюючи, що мама ось-ось вирушить у справжній похід — через мінне поле романтики.

І раптом — сповіщення.

"Привіт. Побачення в силі?"

Здавалося б, прості слова. Але в них було щось справжнє, чесне, без зайвого блиску.

Саша посміхнулась і відповіла:

"Привіт. Так, в силі."

І в цю саму мить щось тихо змінилося.
Не глобально — але всередині ніби клацнув невидимий тумблер. Час прискорився. Світ навколо став яскравішим, легшим.

"Уже за 40 хв. Зустрінемось. Я буду з букетом альстромерій."

Саша не стримала сміху — буржуйка, подумала, уявляючи Юлю, яка напевно диктувала ці дрібні, але правильні кроки.
Ну хто ще, якщо не Юля, міг би обрати "альстромерії", коли більшість і досі плутає ромашки з маргаритками?

Вона ще раз критично оглянула себе в дзеркалі: макіяж тримався впевнено, зачіска — на місці, губи — саме такі, як треба. Без випадковостей.

Підійшла до доньки, легенько поцілувала її в маківку, провела рукою по маленькій спинці.

Махнула мамі, що якраз підливала борщ у чашку, і, кидком через плече, буркнула:

— Без порад. Повернусь не пізно.

Мама ще хотіла щось докинути, та Саша вже сховалась за вхідними дверима — із тією самою впертою усмішкою на губах, що трималась тонкою, майже невидимою ниткою, мов помада на жінці, яка знає, скільки важить кожен її крок.

    *****

Дорогою Саша ще раз, мов перед захистом диплома, пробіглася подумки по всіх пунктах: теми для розмов, коротка біографія з переписки, питання, які варто поставити, і ті, що краще залишити на потім. Макіяж тримався впевнено. Туфлі не тиснули. Усмішка була напоготові.

"Ну, хіба що ще трохи більше впевненості..." — підморгнула собі подумки й у ту ж мить помітила його.

Він ішов їй назустріч. У руках — обіцяний букет альстромерій. І не три скромні гілочки, як можна було б чекати, а справжній пишний оберемок.
Виглядав охайно, приємно, навіть трохи надто впевнено — ніби це не побачення, а презентація проєкту, де він уже зробив кілька кроків уперед.

— Привіт, Сашо! — він простягнув квіти, ніби вручав нагороду. — Ти точно не загубишся в натовпі.

— Дякую... Вони неймовірні, — ніяково посміхнулась вона, приймаючи букет. — Підкреслюють моє хвилювання краще, ніж я сама.

Він розсміявся — легко, трохи театрально, але без фальші.

На кілька митей між ними зависла тиха пауза, і Саша вже хотіла запропонувати прогулятися парком, як вони домовлялися, аж тут він озирнувся довкола й сказав:

— Знаєш, тут поруч є одне дуже затишне кафе. Може, спершу туди? Прогулятися ще встигнемо. А кава — це справа свята.
Тим паче, ти ж не проти?

Формально — це було питання.
Але в його голосі вже звучала впевненість у відповіді. Не груба, не наполеглива, а така... спокійна, тепла, з усмішкою — ніби рішення давно прийняте, а їй лиш пропонують підтвердити його.

І все ж у цій м'якій зміні планів щось тоненько, майже невловимо смикнуло її за струну тривоги.

Саша кивнула. Не хотіла виглядати занадто формальною. Тим паче — що поганого може бути в чашці кави?

— Ну гаразд, — усміхнулась вона. — Якщо кава — то кава.

А десь глибоко всередині щось ледь чутно сколихнулось.
Домовлялися ж про парк. Але... дрібниця. Правда?

Дорогою до кафе він жартував — легко, невимушено, ніби вони не бачаться вперше, а щонайменше після місяця активного листування.

— Кажеш, у тебе донька? То ти, виходить, уже досвідчена… менеджерка маленького кризового підприємства?

Саша усміхнулась. Жарт був на межі — ще трохи, і він міг би здатися зухвалим. Але поданий із такою чарівною невимушеністю, що перетворився радше на комплімент. Вона зловила себе на думці, що хоче, щоб це звучало саме так.

Він не став розпитувати, не тиснув — лише ненав'язливо вплітав короткі історії про себе: дитинство в селі, ранкову гонитву за найкращими альстромеріями в місті. Вони ніби продовжували знайомство, але ритм задавав він.

Коли вони звернули у вузенький провулок до кафе, він із тією ж легкою впевненістю кинув: — От бачиш? А ти казала — краще одразу сюди, ніж блукати парком. Тут затишніше.

Саша на мить спіткнулась подумки.
«Казала?» Вона нічого не казала. Вона просто погодилася. Але його інтонація звучала так природно, ніби рішення справді було її. Заперечити означало б зіпсувати атмосферу — занадто дріб’язково.

Кафе виявилося камерним — не з тих, де гучна музика і неонові вивіски, а з приглушеним світлом, лаконічними столиками й ароматом випічки, що обволікав теплом, як старий улюблений светр.