Розділ 5: Субота в штурмі

У тиші буднів прийшли вихідні — не з фанфарами, а скоріше з внутрішнім «ну, поїхали».
Саша вже могла з заплющеними очима цитувати всю цю, здавалося, безкінечну переписку з кандидатом №1 — тим самим Сашком, добір якого був, очевидно, керований Юлиним космічним чуттям та імпульсивною «ідеєю фікс».

Не все було правильно, не все було «моє»… — чесно думала Саша.
Але назад дороги не було. Тільки вперед — у поле експериментів, де Юля з Анею вже давно керують штабом.

План був простий: у день побачення — в неділю, у самісінький день Х — зібратись, обрати образ, зробити макіяж і «налаштувати чакри». Але подруги, як завжди, мали свій графік, незалежний від домовленостей та логіки.

Юля раптом згадала, що мусить виїхати за місто по роботі, а Аня вирішила влаштувати собі суботній романтик із пледом, свічками і чоловіком, з яким ще треба було «перезавантажити сімейну пристрасть».

А потім…
Дзвіночок у двері. Без попередження. Суботнього ранку. І буря.

— Підйом, королівно! — заспівала Юля, вриваючись до квартири з сяючим виглядом феї-модельєра, яка нарешті отримала свою зіркову місію. — Сьогодні ми творимо історію твоєї другої юності!

— Без паніки, ми вже на місці, — підхопила Аня, спритно обіймаючи руками кілька вішаків, ніби зброю на парадній розкладці.

Подруги світилися ентузіазмом настільки явно, що Саша вже розуміла: шансів врятувати свої скромні плани на спокійний день у неї рівно нуль.
І поки Саша ще пробувала протестувати щось на кшталт: «Дівчата, я сама…», її гардероб був офіційно окупований.

Суботній ранок почався зі штурму. Без попередження, без права на відмову.
Юля й Аня, мов два штурмових загони, зайняли весь її коридор, вітальню й половину кухні.
— Так! Штани в сторону, сукні на бій! — командувала Юля, викидаючи речі з шафи.
Аня спокійно, але невблаганно підчищала слідом.
Саша тільки встигала ловити те, що летіло повз неї. Кофта, сукня, ще одна сукня, якась стародавня блузка, яку вона точно не носила сто років.

Попри метушню й веселий гармидер навколо, Саша в якийсь момент застигла посеред кімнати з кофтиною в руках.
Наче якась тонка нитка натягнулась у грудях.

— Дівчата, а може… ну його?.. — обережно озвалася вона, сама ледь чутно. — Щось мені не по собі від цієї ідеї. Наче все це не моє.

Відразу на плечах уявно виросли дві фігурки.
На одному плечі — Юля, у вигляді маленького, дуже наполегливого демона з хвостиком і вогником у руці.
На іншому — Аня, ніжний янгол із книжкою під пахвою і виразом: «Може, все-таки без фанатизму?»

Юля демонічно оскалилася:
— Ну все! Знову почалося! Ти взагалі хочеш стосунків чи просто так, для галочки? Ні? Та й чорт із ним! Я тобі такого вібратора підберу, що там нічого не закінчиться з віддихом за п'ять хвилин!

Аня терпляче зітхнула і, м'яко всміхаючись, ніби погладжуючи повітря навколо, промовила:
— А ще є дещо більше, ніж вібрація на режимі "турбо". Це тепло. Це сміх на кухні. Це підтримка. Це сім'я, врешті-решт.

Саша стояла, тримаючи в руках кофту, і відчувала: її буквально розривало між двома світами.
Один — спокуса простого шляху: не напружуватися, не ризикувати, не відкриватися.
І другий — тихий поклик серця, який шепотів, що любов усе ще про людей, а не про ґаджети.

Дві правди. Два шляхи.
І треба було обирати.

Юля тільки голосно хмикнула, повертаючись до вибраної сукні:
— Все буде норм. Побачення — це ще не весілля. Якщо що, втечеш через запасний вихід!

Аня підморгнула:
— Головне — не думай забагато. І не забудь посміхнутися собі в дзеркало. Ти маєш виглядати так, наче тобі кайфово просто бути собою.

Саша ледь всміхнулася.
Куди вже було діватись — обирати довелося разом із платтям і настроєм.

    *****

За весь тиждень двері сусідньої квартири мовчали. Ні Назар, ні тітка Марина не з’являлися — наче розчинились у весняному повітрі.
Саша не телефонувала. Не тому, що байдуже. Просто… не хотіла турбувати. Всі мають право на свою весну, на дачу, на груші й грядки. І навіть на племінників-гістьовиків.

Але життя брало своє. Побачення під кодовою назвою «кандидат №1» наближалося, як тайфун. А дитину ж саму не залишиш. І от Саша, оцінивши мовчання з боку сусідніх дверей, зітхнула — і потягнулася до телефону.

Дзвінок — мамі.
Бо якщо у світі є хтось, хто може тримати під контролем одночасно і Леді Баг, і ПУ, і саме життя — то це вона.

Саша чітко знала: щоб витягнути маму з села на вихідні й залишити тата самого, треба все пояснити ясно. Без романтичних туманів і натяків. Бо мама — як прокуратура: без доказів справ не розглядає.

— Алло, мам, привіт… — почала вона. — Зможеш приїхати завтра?

— Що трапилося?! — миттєво насторожилася мама.

— Побачення, — чесно відповіла Саша.

— Сама чи знову подруги постаралися? — уточнила мама.

— Вони самі постаралися, — трохи невпевнено зізналася Саша.

Кілька секунд мовчання. А потім — коротко й без жодних вагань:

— Їду. Бо знаю я ті Юліні "організації".

А тоді — буркотіння, тепле й знайоме:

— Але ж завтра вихідний... Залишу цього кадра без нагляду — попреться на свою рибалку, там знову нап’ється! А потім цілий тиждень будемо сидіти на дієті: я з ним говорити не буду, а він — варити собі сам, що під руку трапиться.
Та й Бог зна, переживе якось.

Сашу мимоволі пересмикнуло від сміху.

Із батьком усе завжди було просто. Він — фанат села, городу, картоплі й міцного, як трактор, самогону. Варто лише мамі відволіктися — і вже сезонне загострення.

— Не переживай, — відчувши додала мама. — Я йому валер’янки в борщ капнула. Засне, як ангел.

— Добре, — відповіла Саша. І усміхнулась.