Розділ 4: Фаєри буднів

Саша зітхнула. Не з роздратування — швидше з прийняттям.
Юля є Юля.
Невгамовна. Енергійна. З вбудованою турбо-функцією у характері й постійною «мухою в голові», яка не давала спокою не лише їй самій, а й усім, хто потрапляв у зону дії. Але, чесно кажучи, саме це й було єдине, чого Саша ніколи не хотіла б змінювати в подрузі.

Юля — як весняний дощ: мокро, шумно, непередбачувано… але без неї все було б якось не те.

З цими думками Саша вирішила: треба дзвонити тітці Марині. Бо якась частина вчорашнього вечора залишилась у пам’яті, мов розмитий кадр — той момент, коли все ще було яблучно-тихо, але вже з'явився хтось… чужий.

Розмова виявилась короткою, але насиченою. Як вітамінний шот — три речення, а вже паморочиться в голові.

— Алло, Сашуню? — голос тітки одразу накрив теплом і знайомим багатослів’ям. — Я ж вчора хотіла тобі сказати, коли ти Зоєчку залишала… але ти, фіть — і зникла. Я ж на дачу поїхала, на пару днів. Груша, цибуля, весна — сама знаєш.

— А… той чоловік?..

— Назарчик! Племінник мій, син середнього брата, того, що в Німеччині. Я й попросила його з Зоєю побути. Та він залюбки. Гарно з нею порозумілися. Гралися, мультики разом дивились — дитина щаслива, Назар задоволений.

— Ясно… — Саша кивнула в порожнечу, хоча ніхто того не бачив.

— Красавчик, до речі. Тридцять років, ще не одружений, але старається. Характер золотий. Он як з дитиною — не кожен так уміє.

Саша цього не коментувала. У її голові Назар усе ще був розмитим футажем з вечора — не обличчям, а швидше присутністю. І точно — хлопчиськом. Тридцять. Молодший. І якщо чесно — абсолютно нецікавий. Завуальована «тітчина реклама» пролетіла повз, не лишивши нічого, крім короткого "ага, зрозуміло".

Добре, що в дитини був настрій. А хто при цьому тримав пульт — не настільки важливо.

Вона подякувала, попрощалась і поклала слухавку.

Поволі день повертався у звичне, знайоме русло. Розмірена буденність тихо нагадувала про себе — як старий знайомий, який не дивує, але й не дає втекти. Тільки легкий осад час від часу зачіпав нервові закінчення щоразу, коли дисплей телефону спалахував новим сповіщенням.
Юля.
Невтомна, як інтернет-банер, що не закривається. Її «місія п’яти побачень» жила, дихала, розширювалась і не планувала здаватися.

Робочий день завершився — без пафосу, без сенсацій, просто… закінчився.
Маршрутка №25, дитячий садок, Зозулька — вже з розтріпаними косами, затиснутою в долоньці камінюкою «на пам’ять» і безмежною кількістю новин, які обов’язково потрібно було донести до мами.

— А сьогодні у нас були похорони! Горобця ховали! — захлинаючись, видала Зоя, ніби передавала гарячу новину з фронту дитячого епосу. — А ще Софійка знову заховала черв'яка в кишеню!

Саша слухала, кивала, усміхалась — і тільки мріяла про одне:
відключитися. Хоча б на кілька хвилин.

Попереду — дім.
У домі — мультики, які терпляче чекали на Зою, як старі друзі, поставлені на паузу.
І ще — пральна машина, повний посуд, батарея зібраного, але так і не складеного прання, обіцянка прибрати у ванній, і холодильник із рівнем драматизму "на межі бутерброда".
Домашній фронт. Без вихідних.

Саша подумки стенула плечима — ніби від холоду, якого не було.
Вона була морально виснажена, і сьогодні жодна з домашніх справ не здавалася вартісною її решток ресурсу.

— Треба, Сашунь, треба... — тихо шепотіла вона, стоячи перед полицями супермаркету й мляво вдивляючись у строкаті упаковки, де кольорові півники на етикетках весело обіцяли «білизну, як сніг». Іноді ж потрібно вірити хоча б у щось.

Сонце, хоч і стояло вже далеко за полуднем, усе ще лагідно припікало щоки. Тому, повертаючись додому, Саша вирішила трохи затриматися на порожньому дитячому майданчику — під приводом «розім’ятись на свіжому повітрі». Зоя сприйняла цю ідею як справжню манну небесну — й щодуху понеслась на гірку.

Минуло хвилин двадцять. Вони ліниво дістались до під’їзду: з рум’янцем на щоках, крихтами печива в рукавах і легкою сонною втомою.

Саша, втомлено зітхнувши, машинально підняла очі — і погляд сам собою зупинився на дверях тітки Марини.
Мда. Невдала сцена вийшла з Назаром. Якось би, за можливості, було б добре...

Вона вже потягнулася до дзвінка, та в ту ж мить згадала:
«Я на дачі на кілька днів...»
«Назар просто зайшов у справах...»

Рука завмерла на півдорозі — й м’яко опустилася вниз.

Та й що. Нема — то й нема. Добре хоч, що дитина весело провела час. А я... я просто зроблю вигляд, що нічого й не було.

Вона дістала ключі, мовчки відчинила двері — і втома тихо увійшла слідом за нею.

Який би стан не накрив Сашу — втома, роздратування чи те легке, невидиме «я більше не можу», — свою маленьку принцесу з трикімнатного королівства вона завжди обходила з належною турботою й шаною. Як і личить матері, яка хоч і не носить корони, проте щодня її по-справжньому заслуговує.

Передягнена, вмита й нагодована принцеса вже стояла навпроти 43-дюймового телевізора — мов на троні перед тронною залою. В одній руці вона тримала улюблену іграшку — зайчика з загадковим прізвиськом ПУ. І, будь ласка, не питайте, звідки взялося це ім’я. Ніхто не знає. Але вся родина його визнає й поважає без жодних заперечень.

З блиском в очах Зоя запально пояснювала всю філософію світу "Леді Баг" і з дитячою впевненістю стверджувала, що Супер Кота треба замінити на Супер Зайку, бо той «занадто багато кривляється і взагалі... нудний».

Саша виконала всі обов’язки мами, поставила каструлю з вечерею на повільний режим, перевірила рюкзак, витерла крихти зі столу, і нарешті — застигла навприсядки перед пральною машиною, немов учасниця перформансу "жінка й побут". У цей момент на екрані телефону мигнуло нове повідомлення:

Юля:
"Все йде за планом. Відповіді — шик. Контакт — збережено. Фотка — в нормі. Я — горда."

Саша тяжко зітхнула. Іще раз. І ще раз, на випадок, якщо Всесвіт не почув першого разу. Пральна машина, здається, теж притихла, шокована таким рівнем драми.