Розділ 3: Тиць-приклад щастя

Вівторок. День, коли навіть дзеркало дивиться на тебе і шепоче: "Та лиш мене в спокої, я теж втомлене."

— Мам, в садік хочу. Вставай!

Голос доньки пробився крізь ранкову піну реальності так, ніби Зоя щойно прокинулася з місією — рятувати маму від ще одного незапланованого похмілля буття.

Саша повільно відкрила очі. Вчорашні три келихи вина розлилися густим туманом, який осів у голові й ліниво злизувався кожним новим морганням. Мовчазна азбука Морзе: побачення — фіаско — тітонька — подруги — п’ять побачень — незнайоме лице...

Вона раптом підскочила, наче хтось із внутрішнього відділу тривоги натиснув тривожну кнопку. Вечір. Її котик. Тітка Марина. Саша миттєво опинилася у вертикальному положенні, а потім — у позі паломника, що розпочинає медитацію перед статуєю Будди. Руки простягнуто вперед, голова нахилена, спина скручена в емоційну спіраль.

— Щось не те, — пробурмотіла вона, намагаючись пригадати вчорашній вечір.

Але спогад про незнайоме чоловіче обличчя — м’яке, розмите, як футаж зі сну — лише посилив відчуття внутрішньої помилки. Наче система видала «ERROR 404: тітка не знайдена».

— Зоя, а хто був той дядя у тітки Марини? — запитала вона, скоса глянувши на дитину, як на єдиного надійного свідка подій.

— Не знаю… Але він класний! — відповіла Зоя, з тою серйозністю, яку мають лише шестирічки, коли мова про щось важливе.

Ця відповідь нічого не пояснила. Хай йому грець. Саша видихнула й, під наростаючу мелодію будильника, схопила доньку на руки й понеслась із нею в ванну, мов учасниця марафону зі щоденного виживання. Потрібно було зібратися. Почати новий день. А ще — десь у ньому знайти час подумати: а що то взагалі було вчора ввечері?..

Ранкова метушня — вже не подія, а ритуал. Справжній культ запізнення. Все як завжди: лівий носок не той, зубна щітка впала, Зоя згадала, що сьогодні потрібно принести до садка щось «фіолетове й важливе», а кава ще тільки почала скипати думками. Це був їхній звичний всесвітній забіг на виживання.

Хотілося взяти секундну стрілку годинника — і просто вдарити її чимось важким. Щоб зупинилась. Хоч на мить. Але ні — стрілка йшла впевнено, наче знущалась. Як і мама.

Дзвінок пролунав на весь простір кухні — вічний дзвінок Матері, яка завжди телефонує: 
а) дуже рано
б) дуже серйозно
в) із дуже важливими новинами (які терміново треба дізнатися про тебе).

— Так… мамо? — Саша поставила телефон на гучний. Руки були зайняті зав’язуванням банта на Зоїній зачісці, яка вже двічі оголосила бойкот гумкам.

— Ну, і? Як воно? Побачення? — пролунало з динаміка з тією інтригою, з якою ведуча оголошує фіналіста кулінарного шоу.

— Фіаско, мамо. Повний провал. У всіх жанрах. — Саша швидко накинула кофту, намагаючись не перекинути чашку з зубними щітками.

— Я ж казала, що нічого путного з того свайпання не буде, — не вгавала мама. — Он раніше зустрічались у бібліотеках, в чергах, у поліклініках…

— Я ще не здалась, — буркнула Саша, одночасно намагаючись упіймати доньку, яка побігла шукати загублену фіолетову заколку. — Просто у мене марафон побачень. Перше — тестове. Як щеплення.

— А далі що? — мама була невблаганна. — Щеплення від нормальних стосунків?

Зоя тим часом намагалася натягти на себе колготки задом наперед, не припиняючи супроводжувати рухи коментарями:
— Мам, а бабуся така гучна, що я не чую себе…
— Це тому, що вона дзвонить із галактики "Всезнаю", — прошепотіла Саша, нашвидку одягаючи доньку, паралельно відповідаючи на ще одне мамине: «І що він тобі сказав, цей кавалер?»

— Що я гарна мама, але без дитини йому було б зручніше. — Саша різко натягнула куртку на Зою.
— От йолоп.
— Мам, погоджуюсь. Цілковитий йолоп.

Телефон замовк лише тоді, коли Саша — вже з рюкзаком, чашкою, ключами, телефоном і Зоєю в обіймах — вибігала в під’їзд. 

Вони йшли двориком до центральної вулиці, як крейсер на повному ходу — зі швидкістю, що залежала не від бажання, а від кількості вільних рук і часу до початку садочка. Саша — зосереджена, струнка, вся зібрана в смартфон, як у додаткову реальність. Зоя — навпаки: розпатлана, весела, жива, як вітер, який прокидається раніше за всіх.

І саме тоді, коли Саша намагалась розгледіти на карті маршрутку, яка, як завжди, в потрібний момент кудись зникла, Зоя раптом вирвалась із-під капюшона й завмерла, ніби побачила героя мультика.

— Дивись, дивись! — зашепотіла вона мамі, тицяючи пальцем уперед. — Назар! Це той класний дидько!

Але Саша не чула. Вона пливла в потоці ранкового автопілоту, з головою занурена у свій смартфон, де стрілочка місцезнаходження вперто крутилась не туди, куди мала б. В її світі маршрутка була важливішою за реальність, а Зоїні «дивись!» лунали десь далеко — як фоновий шум міста, який давно вже навчилися фільтрувати.

А Назар ішов назустріч. У тій же сірій футболці — тільки поверх неї тепер була куртка. Кроки рівні, вираз обличчя — спокійний, але в очах щось затрималося, коли він побачив Зою. Вона вже махала йому рукою, розчервоніла від радості, як тільки вміють радіти діти, які точно знають: «він класний».

Він зупинився лише на мить. Усміхнувся. Помахав їм — коротко, просто, щиро.

Вона навіть не глянула в мій бік, — подумав він, не з докором, а скоріше з тим спокійним констатуванням, із яким хтось приймає дощ у відпустці. Учора ввечері — ні натяку на впізнавання, сьогодні — навіть випадкового погляду. Може, воно й на краще. Менше незручностей, пояснень, «ой, це ти той доставщик, якому я влаштувала невеличкий кінець світу прямо на вулиці».

Та й узагалі — він тут лише на кілька днів. Заміна. Тимчасова. Як пластир: приліпив — відклеїв. Нічого серйозного. Просто сусід. Просто «той самий дядько», який класно грався з дитиною. І цього, здається, цілком достатньо.

     *****

Ще з того самого моменту, як сьогодні її очі вперше відкрились, у Саші тліла наївна надія: а раптом... а раптом усе, що було вчора — бар, келихи, присяги, п’ятеро кандидатів і вся ця Tinder-мобілізація — лишилося вчорашньому вечору? Ну, як сон. Гучний, смішний і нетверезий.