Розділ 2: Тітонька на старті 2

Зоя, її шістирічна чарівна катастрофа з поглядом критика модних показів, щойно побачивши маму, підстрибнула на місці, мов пружинка, і миттєво кинулася в обійми. Потім відірвалася, зробила крок назад і уважно вдивилася в обличчя:

— Мааам… ти сьогодні така красива! Як та тьотя з плаката!

— З якого ще плаката? — Саша примружилась, намагаючись вгадати логіку. — Це часом не та супергеройка з афіші біля школи? Та, з блискавками і червоним плащем?

— Ніііі! — Зоя обурено замахала руками, аж кіски розлетілися. — Та, де вона така… з битою! — Вона вже стояла в бойовій стійці, стискаючи уявну биту. — І в неї косички! Отакі! — дівчинка смикнула свої кіски в боки, надуваючи щоки, щоб виглядати серйозно. — І вона як… ну, як та тьотя на Маланці, пам’ятаєш? Та, що циганів битою ганяла, кричала щось страшне і всі тікали! Тільки ти ще стрьомніша!

Саша розреготалась, прикриваючи обличчя рукою.

— Тобто, по-твоєму, я красива… як бойова тьотя з новорічного трилера?

— Ага! — Зоя кивнула з гордістю. — І трохи страшна! Але така класна! Я б тебе теж на плакат повісила!

Саша зітхнула — щиро й трохи приречено. Донька мала цей дивовижний дар: описувати світ яскраво, відверто і без найменшої цензури. Іноді це боліло, іноді викликало сміх. А найчастіше — усе одразу.

Вдома, розігріваючи запізнілий обід і намагаючись привести до ладу обличчя, яке після зняття макіяжу виглядало так, ніби щойно повернулося з гастролей, вона відчувала, як час спливає невблаганно. Рухи — автоматичні, думки — розсипані, як ті макарони, що випадково висипались у мийку.

У поспіху вона передала Зою тітці Марині з квартири навпроти й вислизнула з дому настільки стрімко, що навіть не встигла розчути, як та гукнула їй услід:

— Сашо, я...

Але Сашу вже несло хвилею емоцій — усе через одне-єдине слово. «Тітка». Просте, буденне, знайоме ще з дитинства. Але в цій ситуації воно раптом лягло гостро, мов випадкова шпилька в серці. Маленьке слово — велика реакція. Гачок клацнув, і вибух відбувся.

Не злість. Образа. Втома. І ще — певна несправедливість. Наче життя взяло й наклеїло на неї ярлик — не запитавши, чи вона вже готова.

«Тітка», — повторила подумки. І відчула, як щось боляче защеміло десь під ребрами. Бо вона ще не була готова до того, щоб її так називали. Але й не тому, що боїться віку. Навпаки — вона хоче пройти цей шлях. Повноцінно. Не як обірвана стрічка з невдалого шлюбу, не як «тітка» через випадкову самотність у статусі. А як жінка, яка мала любов, мала втрату, мала досвід — і мала сили зібрати себе наново. Вона хоче колись сама з усмішкою прийняти це слово — з гордістю, не з іронією. Коли буде готова.

Бо розлучення — це не старість. Це просто одне, хоч і важке, випробування в довгому шляху до тієї, хто вже не «дівчина» і ще не «бабуся». Просто жінка. Та, яку колись називатимуть «тіткою» — з повагою.

У румпінг-румі, де дозволяється безкарно виплеснути злість на все — від старого принтера до життєвих драм, Саша зустрілася з подругами. Встигла лише вимовити:

— Кур’єр назвав мене тітонькою…

І цього було достатньо. Юля з Анею підхопили це слово так, ніби воно щойно перемогло на «Євробаченні серед тригерів». Мов два гіперактивні папуги на кофеїні, вони почали скандувати його з кожним ударом об стіну. Тітонька. Ті-то-нька. Летів стілець — «ТІТКА!». Тріщав монітор — «ТА Ж ТІТКА!»

Через двадцять хвилин їх ввічливо, але з нервовим кліпанням ока й напруженою посмішкою на обличчі попросили залишити заклад. І, якщо чесно, не через побиту техніку — вона пережила й гірше. Проблема була в іншому: крізь тонкі стіни було чутно таке верещання, що кілька відвідувачів у коридорі щиро подумали — в тій кімнаті когось б’ють. Причому з ентузіазмом. І — що найстрашніше — цим трьом, здається, це ще й подобається.

Але їм вистачило. Тіло тремтіло, серце калатало, рот пересох, а в голові панувало дивне відчуття очищення. Ніби били не речі, а вибивали з себе важке. Після такого навіть до монастиря не треба — ефект той самий, тільки без суворого режиму і обіду з кашею.

На годиннику було лише 18:37 — ще ціла година до повернення в реальність: до Зої, до домашніх справ, до звичного «мамо, а чому…» замість «мамо, як ти?» І Саша, слідом за внутрішнім імпульсом — тихим, але наполегливим — попрямувала в улюблений бар. Той самий, де офіціанти розуміють більше за психологів, і де не треба нічого пояснювати: досить лише з’явитись — і на столі з’являється келих вина, крапля тиші й обійми розмов, у яких жодного разу не звучить слово на літеру «т». Ані "тітка", ані "тревога", ані "терміни".

Вони влаштувались за звичним столиком біля вікна. Тепле світло ламп і приглушена музика створювали враження, що за цим склом — інший світ. Той, у якому не треба бути сильною, веселою чи доречною. Фари миготіли за вікном, весна дихала вечірньою прохолодою, а у келихах повільно оберталося вино — ніби воно знало всі відповіді, просто поки що не мало настрою їх розповідати.

Саша тримала келих обома руками — не від звички, а мовби в ньому залишалося останнє тепло дня, коли все інше вже охололо. Її пальці стискали тонке скло з тією делікатною напругою, в якій жінки зазвичай тримають себе на межі: щоб не розсипатись. Щоб витримати ще трохи. Щоб не дозволити сьогоднішньому «провалу століття» залишити по собі лише гіркий післясмак. Навіть кава з пінкою не встигла осісти — а вже осіло щось в середині.

Поруч сиділа Аня — 36, заміжня, і настільки впевнена у своїх переконаннях, що здавалося: їх цілком можна видавати в твердих палітурках, із рецензією на звороті. Її головна життєва теза — «усі чоловіки однакові, просто твого ще не викопали» — звучала з тією ноткою досвіду, де вже не залишилось ані сарказму, ані надії. Лише спокійна впевненість і трошечки втоми. У неї була ідеальна укладка, помада кольору «вечірня рішучість» і погляд жінки, яка виживала в шлюбі так само спритно, як десантник у джунглях — швидко, обережно й завжди з планом втечі. Її пальто сиділо бездоганно — не просто як річ, а як маніфест: «Я ще тримаю фасон. І, між іншим, досить гідно».