Глава 3

• І коли я видивлявся світло, вони дали мені темряву; Коли я видивлявся свою силу, вони дали мені матерію.

Сліди розквіту горнуться у ознаки гниття, вони сплітаються воєдино. Поміж, а іноді й поверх бездушно перекритих водойм пістрявіють осередки смороду і туги, зліплені з мармуру і золота, кованої сталі і різьбленого дерева. Купки матерії чавлять трупи зморених спрагою озерець і зведених зі світу струмків, а також численних недосформованих зародків, котрі втратили надію розквітнути бурхливими потоками після відсікання глибинної пуповини.

Слуга Борисфена досліджує виставлені напоказ рештки неприручених родичів нафтових каналів. Жрець вирішує, що фатальною провиною диких струмків стала близькість з чорною дірою, а також гріховна спорідненість підземних потоків. Склеп водойм оточився мурашником з розкішного бриколажу, і постає перед очима розгалуженням пересохлих гілок на трухлявому стовбурі світового древа.

Посередині публічної скотобійні зяє чорнотою діра. Земляний отвір притягує і відштовхує погляд дужче за страждання коханої людини. Навколо матового озерця розгортається площа, вистелена жовтою бруківкою, і обнесена парканами з проржавілих металевих канатів. Центральні брили глибоко роз'їдені синюватими плямами, але у міру віддалення цвіль розповзається і рідішає, а з направлених сюди лез та гарпунів звисає все менше плоті - недбало обрізаної та підсушеної сонцем.

З цвіллю розповзаються й охоронці, які відганяють сторонніх гострими словами та списами. Коли незграбний робітник перечепився за паркан і звалився на площу, його забили ногами, а труп пограбували та віддали свиням.

Теодор наблизився достатньо, щоб розпізнати хижі наміри на пиках герулів, та вирішив щосили уникати охоронців. Слуга Борисфена відступає до перекручених вуличок, і задумливо оминає скупчення розкоші та купи сміття. Він спішно обходить і роздивляється заглиблену площу у центрі міста, а сам уникає просторих чи людних місць. Чоловік сперечається з собою, складає план та прикладається до пляшки, і з кожним ковтком той задум стає яснішим.

Жрець пристає до робітників у лахмітті, і наближається до промислового кварталу. Колись це була протяжна крита будівля, певно склад. Пізніше з прямокутного каркаса бруньками розцвіли нерівні прибудови, а вже з них безладно пробиваються і зліплюються прибудови прибудов. Тонка смуга переплетених хатин, майстерень і комор врізається клинком у серце міста, а вістря тої зброї обламується неподалік чорної діри. Здійняті над землею мідні труби пустують, проте їхні стінки заляпані червоними плямами, і Теодор питає себе - то іржа, чи кров?

Робітники наближаються до посту охорони, а чужинець віддаляється від них. Чоловік стрибає у наскрізний прохід, і шукає обхідний шлях. Він збентежено кружляє уздовж колись гарних тротуарів, спотворених слідами багаторазово відтвореної бійні. Під гидкими викривленнями кричущої розкоші досі де-не-де пробиваються насмішки над минулим - руїни церков і священних символів усюдисущого Феба, а також залишки впорядкованої інфраструктури, закладеної дорожньою гільдією при заснуванні фортеці. Теодор крокує старою бруківкою і пірнає у отвори стін, а потім повзе крізь загиджені труби. Невдовзі жрець вилізає на відкрите подвір'я, засліплено глядить на небо, і насолоджується меншою концентрацією сопуха у повітрі.

Теодору стає душно, тіло укривається сверблячкою. Він відкидає голову і чухається крізь одяг. Погляд чоловіка мандрує до розкішно заставленого плацу на узвишші, де зустрічається з карими очима пузаня у розшитому ізумрудами та рубінами халаті з шовку. Владність та жорсткість цього обличчя лякають прибульця. Жрець відступає вбік, спускається мармуровими впереміш з плетеними сходинками, і підсилює тісноту та затхлість ближнього провулка, затиснутого між скотобійнею і миловарнею. Межовий простір побічно уставлений мішками з відходами, а також пустими бочками з маркуванням у вигляді чогось невиразного - ні риба ні м'ясо.

Бруківка тут особливо понищена темними плямами і синюватим мохом, чужинцю доводиться приглядатися до шляху, аби утримувати рівновагу. Найглибші впадини наситилися вологою, і перетворюються на осередки синюватого моху. Чоловік припадає до заглибини, і занурює руку у воду, зриває з дна барвисту пляму - світло-блакитну квітку з червоним центром. Одразу ж потому увагу жерця привертає химерний блискіт, він викидає цвіт моху і схиляється над долівкою у пошуках дрібненького джерела сяйва. Теодор виколупує з каменів обпалену перлинку. Чоловік всебічно оглядає знахідку, потім куштує на зуб, і шепче:

• Ікра?

Мандрівник визирає над стріхами, і більше не зустрічається поглядом з сердитим пузанем. Чоловік оглядає наспіх зліплену дитиною аплікацію міста, а його серце болюче сіпається від жаху. Причиною тому блакитні очі, ледь помітні під лляними обмотками та високим шоломом у формі блискавки, з пишною оливковою гілкою над бровами. Усе тіло служителя сонця, за виключенням перенісся, укрите щільними з'єднаннями проклепаних шкур та металів, а у правій рукавичці палає посеред ясного дня смолоскип.

Присутність лева з культу Мітри пронизує печінням груди, плечі і долоні Теодора. Прислужник Борисфена озирається як оточений заєць - виглядає порятунок. Перекручені важкою долею і легковажним недбальством вулички малюють перед утікачем безліч маршрутів, і деякі приховують ворожість вправніше за інші. Чоловік вимушено вписує узор життєвого шляху в одну з таких. Кілька провулків, трійця доріжок і простора шкуродерня, чиї крюки виблискують голодом і запрошують повисіти, а за ними погано заперта хатинка і протяжна канава таки дають прибульцю бажане - укривають від палючого погляду і огортають непроглядними тінями.

Чоловік заповзає у кут, охоплює коліна руками, і гойдається вперед-назад. Бліде обличчя відкриває рота, як рибина на суші, і намагається висмоктати побільше кисню з душного смороду. Теодор повільно заспокоюється, випиває пів пляшки, і виходить назовні. Очі спішно прокладають шлях до воріт, а там і подалі з клятого міста, проте руки стискають кулаки до крові, зуби прикушують язика, а ноги розвертаються і несуть тулуб у протилежний бік.