Глава 3

- І коли я видивлявся світло, вони дали мені темряву; Коли я видивлявся свою силу, вони дали мені матерію.

Сліди розквіту тісняться з ознаками гниття, вони переплітаються воєдино. Зліплені з непоєднуваного, осередки смороду й туги тісняться поміж, а іноді навіть поверх, решток бездушно перекритих і пересушених водойм. А саме зморених спрагою озерець, зведених з цього світу струмків, та багатьох ямок недоформованих зародків, разом із перерізаною глибинною пуповиною позбавлених можливості розквітнути бурхливими потоками. Досліджуючи виставлені напоказ трупи неприручених родичів заповнених торфом каналів, Борисфенів слуга приходить до висновку, що їхньою фатальною провиною стало близьке сусідство із чорною дірою, та гріховна спорідненість ґрунтових потоків. Оточений мурашником з розкішного бриколажу, склеп водоймищ перед очима виводиться давно пересохлими гілками на ледь живому стовбурі напівзгнилого світового дерева.

Прилегла до фортечного серця бруківка глибоко виїдена їдкою чорною рідиною, а з направлених сюди лез та гострих гарпунів звисають недбало обрізані шмати підсушеної сонцем плоті. Увагу жерця привертає химерний блиск, і він схиляється над долівкою, у пошуках його дрібненького джерела. Ним виявляється наполовину спалена перлинка. Під уважні погляди місцевої бідноти, Теодор уважно її досліджує, куштує на зуб, і задумливо шепче:

- Ікра...

Прибулець збентежено підводиться, і швидко крокує уздовж деколи гарних тротуарів, глибоко відмічених слідами багаторазово відтвореної бійні. Під гидкими викривленнями, та показово кричущими проявами розкоші, зрідка все ще пробиваються насмішки над минулим, у вигляді руїн церков, священних символів всюдисущого Феба, та залишок впорядкованої дорожньою гільдією інфраструктури, закладеної ще за молодих років фортеці.

Раптово, чоловіку стає надзвичайно душно, а все тіло вкривається нестерпною сверблячкою. Він заходиться щосили чухатися через одяг, але закидає голову до найбільш багато уставленого плацу, і стинається поглядом із сердитим пузанем у розшитому ізумрудами та рубінами шовковому халаті. Жрець звертає у сторону, швидко збігає мармуровими впереміш з плетеними сходинками, і занурюється до тісноти та затхлості ближнього провулка. Новий простір побічно уставлений мішками з відходами, та обережно застеленими сіном ящиками, з маркуванням у вигляді чогось незрозумілого: ні риба ні м’ясо.

Аж раптом, з протяжного осередку багровості, мальованого на спіхом зліпленій дитячій аплікації міста, серце Теодора болем вражає зовсім інша картина. Зіщулений погляд ледве видних очей, поміж замотаним шовком обличчям, та високим вигнутим шоломом, у формі блискавки Зевса, з пишною оливковою гілкою над бровами. На лівому стегні броньованого тіла звисає важка залізна лопата, а на правому наповнює погляд та душу насолодою тендітний систр. Цей інструмент привезли з Та-Кемет або Дворіччя, якщо вірити Плутарху, через унікальну можливість його коливань кривдити та гнати поріддя Тифона, як і саму боязку до священного світла міжзоряну сутність. За виключенням перенісся, все тіло служителя сонця вкрите щільно збитою шкірою чи металом, а у його правій рукавичці палає посеред ясного дня смолоскип.

Присутність сонячного лева протинає палючим кілком, груди плечі та долоні прислужника Борисфена, і той озирається як заляканий заєць, виглядає порятунок. На щастя, перекручені тяжкою долею та легковажним недбальством стежки міста дарують йому безліч альтернативних маршрутів, що значно вправніше приховують власну ворожість. Чоловік радо вписує узор життєвого шляху у одну з них. Кілька провулків, трійця доріг, велика бійня, чиї крюки відблискують голодними запрошеннями, потім погано заперта хатина, і протяжна канава укривають біженця від палючого погляду, та переносять до бажаної чорноти. Біля байдуже матової поверхні центрального озерця, він врешті зупиняється, і ховається за черговий химерний вигин покришених тут статуй.

У пошуках підказок, жрець прислухається до навколишніх звуків, але чує переважно поспішне чавкання життя, стікання відходів та розпалення жадоби. Він швиденько оглядається, сильніше втискається до впадини поміж двох косих лез пастки, дістає із бронзового прихистку книжку, гортає її, та особливо уважно передивляється кілька сторінок. Потім, він тремтливим голосом шепче:

- Вони любили занурюватися у хаос; нехай полишаться вони там, і не буде їх більше піднято звідти. Вони жадали не царини Праведності для буття, та не мають бути взяті туди віднині.

Він випиває пляшку медовухи залпом, та розбиває її об край глазурованої балки. Чоловік витирає рясні сльози, потім бере найгостріший із уламків, і протинає ним стегно. Він зціплює зуби, поки колупає рану, і промовляє:

- Він вбрався у темряву, ніби у шати, і вона увійшла у нього, ніби вода, і вона просякла всі його сили, ніби олія.

Жрець вдовольняється рівнем власної жертви, щедро зачерпує затемненої юшки, і вмивається нею. Потім, він напувається рештою, і безумно посміхається. Теодор на чотирьох кінцівках підбігає до загрозливої водойми, і перш власне тіло встигне його спинити, занурюється туди скривавленою пикою.

Деколи добра людина випускає останні краплі повітря із легень, та з бульбашками відпускає до світу слова:

- Дозволь йому вдягнутися в хаос, і огорнутися тьмою як шкіряним поясом, на вічність.

Майже миттєво, його витягають з теплого м’якого багна, назустріч холодному жорстокому світу. Майже миттєво, підсилені залізом та міддю чоботи і черевики знайомо причиняють ні з чим не порівняний біль. Майже миттєво, запалений розум та чуття чоловіка звично торкаються до чергового підтвердження фундаментальної неправильності та несправедливості буття. У цій безнадії Теодор віднаходить якесь заспокоєння і відчуження, та посміхається.