Глава 2

- Агов, подорожній! Чи не ти жрець Теодор?

Прибулець розправляє чорняве волосся, притискає руку до грудей, і ледь помітно схиляє голову:

- Вірно. Мир тобі, воїне.

Той спішно вторить руху голови, і дратівливо тягне на себе повіддя.

- Нарешті! Я друнгарій Руфін. Ти чого так довго? Ще трохи, і вони нас не дочекаються!

Він обертається, і недовго мовчить.

- Досліджував водянисті ґрунти поруч. Вони тут надзвичайно покручені і хворі.

- Не дивно. Шахтарський кряж давно проклятий.

Прибулець посміхається і вказує на лупаті вікна нижніх поверхів містечка. Звідси вони здаються запливлими жиром очима глибинної рибини.

- Щонайменше, краєвидом. Наче неумілий кухар звалив у купу найдорожчі з інгредієнтів, та замісив якомога огиднішим клубком.

Погляд офіцера прямує за жестом жерця і жорсткішає.

- Нерозумно ображати місця, куди прибуваєш. Особливо, якщо там почитають вчення пророка Мітри, і насилу терплять сусідство з язичниками.

- Я й не ображаю. Звик казати, що на думці.

На цей раз, друнгарій киває більш поважно.

- Це і на мою думку виглядає потворно. Проте, де в чому ти помилився: кухар був умілим, і навіть не один.

Борисфеніт ще раз передивляється розлоге жахіття, і питає:

- У чому ж крилася невдача?

Головний охоронець трохи хмуриться.

- Наш архонт... поривчаста та непослідовна людина. Аркадію хотілося всього й одразу, тож гнані ним ремісними спішно городили нове поверх старого, часто не маючи можливості устаткувати поміж собою чи хоча б завершити попередні творіння. Тим не менш, він і зараз впевнений, що мур виглядає чудово, адже складений зі скарбів. Каже, це справляє на торгових партнерів враження.

Прибулець знов окидає поглядом зневаженого покруча, і перепитує:

- Невже, дійсно справляє?

Друнгарій зупиняє кобилу, і окидає повільним поглядом неоднорідну смугу. Вона складається переважно з перекошених хатин, розлогих наметів, шикарних возів та жебрачих купок, прилеглих до багрової риски за муром. Кожне з цих скупчень живе та рухається химерно, підкорюється власним правилам і цілям, та ледве вписується у загал. Їх об’єднує лиш паразитування на мерзенному тракті поруч, та оманливе відчуття захищеності завдяки наближенню до товстенних стін. Наче у різнобарвному садку Амазонії або Гілеї, де пишне буяння розлогого життя винахідливо змагається за тепло неба, і вологу та мінерали глибин.

- Ну як сказати, дивлячись на кого. Самих візитерів останніми роками дійсно стало у рази більше.

Воїтель задумливо чухає шкіряний підшоломник, і ненадовго замовкає. Коли погляд Руфіна зупиняється у найбільш нещасних куточках краєвиду, він каже:

- Зачухані селяни і найбідніші мандрівники зирять на стіни із виваленими очима та відпалими щелепами, й лиш надзвичайна кількість військових на мурах утримує їх від дурощів. Трохи більш багаті чи освічені люди споглядають цю навалу вже з підозрою, а торговці, клерки, аристократи і багатії відкрито насміхаються над перекрученим жахіттям, чим викликають нестримну лють або глибинний жах у перших. Мені іноді здається, що треба мати якусь особливо віру у себе, аби бачити та проголошувати очевидне. А нещодавно був й зовсім дивний випадок.

Він знов дивиться на співрозмовника, ніби очікує запитання, потім трохи вразливо продовжує.

- Тут був нестарий, на одній широчезній нозі, та з чотирма рівновіддаленими руками, у середині укритого золотом тулуба. Довго споглядав мури та посміхався, лякав містян до чортиків. Коли я пішов поговорити з ним, той промовив дуже дивну річ. Я так до кінця її не осягнув. Може, ти мені поясниш?

Теодор хмуриться, і відкидає кудлаті патли з очей. Він роздратовано кидає:

- Про що Мова?

- Я спитав нестарого, що ж його так веселить. Той простягнув до мене десятки очей на витягнутих м’язах, подивився смішливим й сумним водночас поглядом, і через сльози відповів: «Серед усіх зустрінутих мною й проклятих мовою істот, лиш ви настільки легко й спішно ліпите шарований бриколаж з усього, до чого встигли дотягнутися, замість зведення послідовних та ясних структур. Заздрю. Наче й не було на вас того прокляття зовсім.». Ти не знаєш, що таке бриколаж?

Борисфеніт хитає головою і спльовує.

- Ні, але ці потвори часто користуються словами, значення яких загинуло з минулим світом. Мене більше цікавить інше: Хіба, подібний несмак не має відлякувати торговців?

- Навпаки! Дільці та шахраї думають, що легко використають такого дурня, але все відбувається навпаки. Не бачив людини, слизькішої та хитрішої за нашого архонта.

Прибулець знов з огидою зирить на знівечені та покриті торф’янистим гноєм земні надра.

- Тож, що за прокляття спіткало ці краї? Ну, окрім очевидного.

Руфін хмуриться, щулиться і довго мовчить, перш відповісти.

- Дивно, що ти не знаєш.

Жрець хапається другою рукою, та нервово втирається у жорсткий метал барди долоню. Він кидає на співрозмовника злий погляд спідлоба, та гарчить: