Глава 2

• Агов, подорожній!

До чоловіка наближаються семеро вершників у ламелярних обладунках, розшитих золотом. Шестеро вояк носять закриті плескаті шоломи, а останній розправляє пір'яний плюмаж на бронзовому шишаку, і ледь стримує вираз огиди на неприкритому обличчі. Говорить саме він.

• З півдня прямуєш? Звідти мав прибути шанований жрець Борисфена. Не зустрічав такого на шляху?

Озброєні люди оточують незнайомця. Мандрівник розгладжує чорняве волосся, потім притискає руку до грудей і схиляє голову.

• Мир тобі, воїне. Ви дочекалися. Клич мене Теодор.

Статний воїн хмуриться і розгладжує сиві вуса, дивиться на Теодора з сумнівом.

• То ти наш жрець? Більше нагадуєш жебрака.

Служник Борисфена усміхається, і демонструє двосторонню барду. Вершник киває.

• Нарешті! Я Руфін, друнгарій ванди.

Друнгарій спішується, і виявляється на голову вищим за мандрівника. Офіцер понижує голос:

• Ти чого так довго? Архонт вже вуха нам згноїв наріканнями і погрозами.

Прибулець мовчки оглядається на пройдений шлях і збирається з думками. Невдовзі він нахиляється до співрозмовника, і тихенько мовить:

• Досліджував тутешні води і ґрунти. Якісь вони спаплюжені, наче хворі.

Руфін зиркає на решту вояк, і гучно наказує:

• Ви вільні. Повертайтеся на пости. І коня з човном заберіть.

Теодор знехотя віддає транспортний засіб. Вершники приходять до руху, але не віддаляються. Вони переглядаються і натягують повіддя - стримують збуджених тварин.

• Але ж пане, архонт наказав...

Офіцер здіймає кулак.

• Тихо! Я особисто доставлю жерця. Повідомте Аркадію, що ми скоро будемо.

Вояки кивають і підкорюються. Руфін дивиться їм у спини, потім розслаблено видихає, і обертається до прибульця.

• Твої спостереження вірні. Шахтарський край проклятий, та вже давно.

Теодор тицяє пальцем на лупаті вікна нижніх поверхів міста. Звідси вони здаються зажирілими очима глибинної рибини. Жрець криво усміхається.

• Щонайменше краєвидом.

Прибулець приглядається до предмета розмови, і роз'яснює:

• Це схоже на пиріг з коштовних, але несумісних харчів, що їх невмілий кухар замішав у безладну масу.

Офіцер хмуриться і кладе руку на руків'я меча.

• Нерозумно ображати місця, куди щойно прибув. Особливо, якщо там почитають учення пророка Мітри, і ледве терплять язичників.

Теодор потупив погляд, і складає руки за спиною. Він бурмотить:

• Не хотів образити. Намагаюся бути чесним.

Офіцер подивився на співрозмовника з більшою повагою, і киває. Вони ступають на пурпуровий шлях і крокують до міста.

• Тоді добре. Я теж вважаю, що це потворно. Але ти все ж неправий - кухар був умілим. Точніше кухарі.

Вони дивляться на архітектурне місиво удвох, потім переглядаються. Теодор каже:

• А так і не скажеш. Тоді чому місто виглядає... таким?

Друнгарій оглядається на купки бідняків біля дороги, і віддаляється від них. Офіцер переконується, що розмову не підслуховують, потім відповідає:

• Це все архонт. Існує думка, що він дуже поривчаста і непослідовна людина.

Вояк розправляє світло-сірі вуса і хмуриться.

• Аркадію хотілося усього й одразу. Він постійно підганяв найнятих ремісників, і змушував городити старе поверх нового. Майстри не встигали узгодити та впорядкувати роботи, а іноді навіть закінчити.

Руфін ловить погляд прибульця, і лукаво усміхається. Він продовжує:

• Аркадій впевнений, що мур виглядає чудово, адже той складено зі скарбів. Запевняє, що демонстрація нашого багатства справляє враження на торгових партнерів.

Жрець вглядається у те, що боковим зором можна сприйняти за силует напівзгнилого велета. Придорожня смуга складається переважно з перекошених хатинок і розлогих наметів, шикарних караванних возів і зграй жебраків, прилеглих до багрової риски за муром. Кожне з явлених скупчень живе і рухається химерно, підкорюється непослідовним правилам, і ледве вписується у загал. Об'єднують їх лише паразитування на мерзенному тракті поруч, та оманливе відчуття захищеності, навіяне близькістю товстенних мурів. Це буяння нагадує мандрівнику про зображення різнобарвних садків Амазонії чи Гілеї, де винахідливе життя безжально змагається за світло неба і мінерали глибин. Теодор питає:

• І що? Невже дійсно справляє?

Друнгарій зупиняється, і обводить околиці міста важким поглядом. Потім він прикушує щоку, і відповідає:

• Коли як. Проте самих візитерів за останні десять років стало в рази більше.

Воїн стягує металевий шолом і задумливо чухає шкіряний підшоломник, потім ненадовго замовкає. Руфін подає голос, коли його очі відриваються від піритового маяка, та зупиняються на більш вбогих куточках краєвиду.

• Бідняки і жебраки зирять на стіни з виваленими очима та розкритими ротяками. Тільки навала охоронців утримує їх від дурощів. Трохи багатші чи більш освічені люди споглядають цю навалу з підозрою. А от успішні торговці, клерки, аристократи та інші багатії нерідко насміхаються над мурами, кличуть їх перекрученим жахіттям. Ти би бачив, як це лякає та бісить нижчі верстви.

Офіцер важко зітхає, і понурює плечі.

• Іноді мені здається, що треба мати якусь особливу віру у себе, аби помічати та проголошувати очевидне.

Теодор відкриває рота, потім закриває. Він нахиляється вперед, і пошепки зізнається:

• Тут я тебе розумію.

Друнгарій схопив жерця за плече, вирячив очі, і благає:

• Допоможи мені.

Теодор зиркає на руку офіцера, і киває.

• Саме для цього я і прибув.