Глава 1

«Ліс густий, дрімучий, темний,

Споконвічний ліс росте,

Не проб’ється навіть сонце

Крізь гілля його густе.

*
*
*

Велетенські граби, вільхи,

Сосни, явори, дуби

Раз в століття полягають

Після віку боротьби.

*
*
*

Де родились, там вмирають,

Обертаються у тлінь,

На могилах виростає

Ряд наступних поколінь...»

О. Олесь 

Прибутковий день
​​​​​​​
Тутешні води насичені, адже долають довгий шлях від родильних залів життєдайного подиху — глибинних мінеральних легень, і лише потім вириваються з ув'язнення холодним гирлом Горині. Древні потоки покидають тісні залізні резервуари, скидають металеві кайдани з молодецькою наснагою, і натужно протискаються крізь новоутворені тріщини, аби розслаблено шліфувати грубі корені гір.

Іржаві витоки неспішно і нещадно розмивають піщані кручі, густо укриті дольодовиковими лісами, поміж яких у людський зріст височіють ядуче-жовті поляни азалії понтійської. Господині прибережних ґрунтів огортаються у пишне пелюсткове хутро, і завзято витравляють чужинців зі своїх володінь, мотивуючись зростанням тут ще від сивої давнини, коли світом правили позбавлені вогню дракони. Синьо-зелені водорості пристають з мулом до жовтих берегів, і відтінюють золото у короні доісторичного цвіту.

Крижаний ніж розпатрав уламки колись велетенського хребта Кавказу і нахабно розкидає їх уздовж течії, аж до басейну Борисфена. Місцеві води невпинно налягають на руків'я і поглиблюють вчинену піщаникам рану. Роз'ятрена травма вивільняє більше жовтих, червоних і рожевих мінералів, в мутній компанії згноєних до торфу потвор.

Текуча сучасність розмиває тверді свідчення минулого — одноманітні шарування породи, сформовані міріадами років, опадів і течій. Під владу часу вертаються приховані дольмени і намети з мамонтових шкір та черепів, первинні поселення і храми, поклади майстерної зброї, а також інструментів з каменю і кістки. На тілі матінки-землі оголюються останні шрами минулого буття — свідчення травматичності часів, за яких стадна глина боялася природи та молилася зіркам.

З часом до річкової забави долучилися людиська. Жадібні руки взялися завзято витягати мертвецько-бліді брили вогняного листу з багна повзучого мергелю, недбало виколупувати шматки помаранчевого піщаника, а також нахабно розкрадати скарби Апі — уламки рожевого і червоного кварцу, оточені багатими покладами вохри, наче королівською свитою. Пограбовані комори стрімко насичуються гіркими сльозами утрати, впереміш з прісними дощами і кислими струмками. Скорботні потоки сочаться брудом, глиною і піском, та доповнюються мішаниною з плоті істот, яким не поталанило опинитися на шляху стурбованої природи.

Буремні рівчаки втрапляють до тісних прибережних пасток, виточених людською жадобою, і перетворюються на прирічкові озерця та болота — улюблений сховок матері-землі, де вона консервує образи, які хоче донести у майбутнє. На застояних водоймах сходять пишні очерети, поміж яких кружляє невеликий човен.

• Врятуй мене, Боже, адже води проливаються навіть до душі моєї.

Судно шкіряне, а формою нагадує засохлу половинку волоського горіха, або виїдений панцир горизонтально розсіченої черепахи. Править панциром згорблена фігура у конопельному плащі, укритому листям, мохом і гілками. У долинах Овруцького кряжу панує всепроникаюче відчуття одинокості — джерело туги, а подекуди і дивної втіхи. Човняр заповнює увесь простір шкіряного горіха, тож майже не ворушиться, поки обм'якає від утоми.

На обличчі, звичному до болю й тривоги, проступають чужорідні ознаки спокою. М'язи навколо рота і очей покидають насиджені позиції, готові повертатися за найменшої непевності. Немита пика згладжується. Човняр притискається до днища і безшумно загрібає хвилястий шлях коротким топорищем з потьмянілої бронзи.

Масну ріку зневажили — поверхню водного тіла розтинає затуплене лезо двосторонньої барди, та ще й нахабно спирається на вчинені рани. Чоловік роздивляється протистояння інструмента і стихії, та роздумує про спіральний сувій з Александрійської бібліотеки. Від насилу пригадує вкарбовану у бронзі легенду, що амазонки привезли лабрис з далекого острову смерті. Заодно з поклонінням глибинному богу вод і землетрусів, культом все-матері Апі, а також її змієногої доньки, яка полюбляє воювати і змінювати стать.

• Я потонув або ж занурився у слиз безодні, і сили не стало. Я зійшов у глибини морські. Мене поглинула буря.

Ріка бунтує та брикається. Буйні течії кидають човник по хвилях і кружляють примхливими коловоротами. Чоловік просувається, скільки може. Потім він ховається від зграй озвірілих молодиків, та завмирає при будь-яких ознаках наближення зайвих синів — позбавлених спадку герулів. Мандрівник дрижить, коли повзе і тягне судно крізь болотисту смугу. Невдовзі він повертається до боротьби зі стихією, та запливає до затишного урочища. Чоловік повзає над вологою землею і пробує на смак ґрунт та рослини, та все дужче хмуриться. Найбільше уваги він присвячує небаченому раніше синюватому моху. Човняр закінчується дослідження, хапається за волосся і сідає. Він ридає, потім відпочиває — молиться і п'є сивуху.

Мандрівник продовжує плавання, під нерест риби, крики птахів і невдоволені погляди працьовитих бобрів, а також зацікавлених понад спраглість зубрів. Судно малює округлі смуги на водянистому відрізку поміж трьох озер, а за необхідності — ховається у комиші і завмирає. Іноді човняр висаджується і відтворює дивний ритуал — носиться поміж кущів, неодноразово їх оглядає і смакує. Він переконується у висновках і сповнюється журби, лише потім рухається далі.

Човняр споріднюється зі свіжою традицією, і одразу ж руйнує її: пристає до укритого мохом переплетіння кореневищ, але більше не куштує рослин. Натомість він обмотує лляною ганчіркою примітну книжку — довжиною у півтори долоні, заплетену у товсту палітурку зі шкіри пітона. Руки чоловіка теж ховаються за ганчірками — ще тугими, проте вже брудними припарками. Тканинні рукавички ще дужче плямуються, поки розривають закинуту кролячу нірку, та обережно кладуть всередину свій найцінніший і найпотаємніший скарб.

• Мій лемент не спинявся. Моя горлянка змарніла, а очі затьмарилися, терплячим очікуванням Бога.