Розділ 1. Знайомство.

Розділ 1
                                ЗНАЙОМСТВО
Це був звичайний осінній вечір. Осінь того року прийшла пізно — літо затрималося, ніби не хотіло поступатися своїм місцем. Надворі ще було тепло, повітря м’яке, лагідне, з легким присмаком втомленого літа. Природа ніби завмерла між сезонами. Як і я — між своїм «було» і «буде».
Зовні моє життя виглядало правильним. Сім’я, дім, діти. Усе як має бути. Але всередині давно жила втома. Не фізична — глибша. Та, що накопичується роками і осідає тишею.
Наші з чоловіком стосунки вже не були такими, як колись. Не було гучних сварок чи драм. Була рівна, холодна звичність. Ми говорили про побут, про справи, про дітей — але не про нас. Між нами ніби з’явилася невидима стіна. Ми жили поруч, але кожен у своєму внутрішньому світі.
Іноді я ловила себе на думці, що просто виконую ролі. Дружини. Мами. Господині. Усе правильно, усе відповідально. Але без того внутрішнього світла, яке колись гріло мене зсередини.
Дітей я любила безмежно. Вони були моїм повітрям. Особливо донька. Вона тонко відчувала мене, навіть коли я намагалася посміхатися.
Того вечора їй було шістнадцять. Зараз їй майже вісімнадцять, а тоді — ще зовсім юна, але вже доросла у своїх відчуттях.
— Мам, пішли прогуляємося, — сказала вона. — Сходимо в кафе, посидимо. Тобі треба розвіятися. Ти засиділася вдома.
Я подивилася на неї й зрозуміла, що вона має рацію. Мені справді потрібно було вийти. Змінити простір. Подихати.
Ми вийшли у теплий вечір. Ліхтарі починали світитися, додаючи місту м’якого золота. Повітря було спокійне, майже літнє. Я йшла поруч із донькою й відчувала, як напруження трохи відступає.
Ми зайшли до невеликого затишного кафе. Усередині пахло кавою і свіжою випічкою. Ми сіли біля вікна, замовили каву і щось солодке. Говорили про школу, про друзів, про її плани. Я слухала її і думала, яка вона світла, яка в ній віра в життя.
Через деякий час до кафе зайшла її подруга з мамою. Дівчата швидко щось обговорили, посміялися.
— Мам, я ненадовго, добре? Ми тут поряд. Я швидко.
— Іди, звісно, — відповіла я.
Вона побігла у свої шістнадцятирічні справи — легка, жива, з відчуттям, що весь світ перед нею відкритий.
Я залишилася за столиком із мамою її подруги. Ми розмовляли про буденні речі — про дітей, про навчання, про життя. Розмова була спокійна, звичайна.
Але десь глибоко всередині я відчувала порожнечу.
Я давно вже не вірила, що в моєму житті може щось змінитися. Здавалося, що все важливе вже сталося. Що попереду — лише звичний рух по колу: обов’язки, відповідальність, мовчання.
Іноді я запитувала себе: невже це і є все?
Без великого почуття.
Без внутрішнього вогню.
Без очікування чогось світлого.
Я розчарувалася не лише у стосунках. Я розчарувалася в надії. Мені здавалося, що краще вже не буде. Що життя просто триває — рівно, передбачувано, трохи сіро.

Я перестала запитувати себе, чого хочу насправді. Бо відповідь лякала. Хотілося не просто стабільності. Хотілося тепла. Погляду, від якого перехоплює подих. Розмов, які тривають до ночі. Хотілося знову відчути себе жінкою — не тільки мамою.
Але такі думки я гнала від себе.
«Дурниці», — казала собі.
«У твоєму віці вже не починають спочатку».
Я переконувала себе, що так живуть усі. Що любов — це перший етап, а далі просто відповідальність і звичка. І що, можливо, саме звичка й є справжньою формою дорослого кохання.
Та серце вперто мовчки не погоджувалося.
Я дивилася у вікно на теплий осінній вечір і приймала це як даність.
Я ще не знала, що саме цього вечора мій світ почне змінюватися.

                                     ПОГЛЯД
Ми сиділи не всередині, а на літній терасі кафе. Осінь того року була теплою, тому столики залишалися надворі. Повітря було м’яке, вечір спокійний. Ліхтарі вже світилися теплим світлом, а в повітрі стояв запах кави й легкої осінньої прохолоди.
Донька побігла у своїх справах, а я залишилася за столиком із мамою її подруги. Розмова текла рівно, без напруги. Звичайні теми. Звичайні слова.
Та всередині мене було неспокійно.
Я дивилася на людей, що проходили повз, на вечірнє місто, і відчувала дивну втому. Мені здавалося, що життя вже розписане наперед. Що нічого нового не станеться. Що великі почуття — це щось із минулого.
І саме тоді я відчула погляд.
Не різкий. Не нав’язливий.
Просто хтось дивився на мене так, ніби давно шукав.
Я повільно підняла очі.
Через кілька столиків, трохи осторонь, сидів чоловік. Він був один. Перед ним стояла чашка кави, але він майже не торкався її. Його погляд був спрямований прямо на мене.
Ми зустрілися очима.
У ту ж мить щось ніби здригнулося всередині. Серце зробило дивний, непривичний удар.
Я одразу відвела погляд.
«Тобі здалося», — сказала я собі. — «Це просто випадковість».
Але через кілька секунд я знову підняла очі.
Він не відвернувся. У його погляді не було зухвалості. Не було легкого флірту. Було щось інше. Наче впізнавання. Наче він намагався переконатися, що це справді я.
І це відчуття лякало мене більше за все.
Я давно не вірила в доленосні зустрічі. Не вірила, що в моєму житті ще може з’явитися щось, що переверне його. Я вже навчилася не чекати.
Та повітря навколо раптом стало іншим. Густішим. Теплішим.
Мама подруги доньки відійшла на кілька хвилин відповісти на дзвінок. Я залишилася сама за столиком.