Розділ 17

Велорі підштовхнула управителя, киваючи на патруль:

– Виведіть їх через заднє подвір’я.

– Як?! – злякано позадкував той, роздумуючи над тим, що вже й так вляпався – далі нікуди. – Хто мене слухатиме?

– Слухатимуть! – вже просто стягувала його зі сходів дівчина. – Вони дезорієнтовані і ще хвилин двадцять будуть такими. А моє обличчя може врізатись їм в пам’ять й, коли очуняють, можуть щось запідозрити – в усякому разі, прибіжать з’ясовувати. Воно вам треба? Тому, ведіть ви, а я за герцогом.

Дуже неохоче, але управитель рушив за патрулем, а Велорі, тим часом, рвонула крізь кущі й побігла, прикриваючись ними. Коли вона порівнялась з герцогом, той мирно йшов доріжкою, але якось дивно: ні розслабленості в позі, ні зайвої напруги, а… щось неприродне.

– Ваша Світлосте! – шикнула вона, розсовуючи гілля бузку, але герцог ніби не чув її. – Ваша Світлосте! – дівчина вже майже повністю висунулась з кущів, але й на це герцог не зреагував, і їй не залишилось нічого іншого, як вхопити його за рукав і потягнути з доріжки, поки управитель намагався щось роз’яснити патрульним, котрі також погано реагували на слова.

На диво, Тревой навіть не опирався. Але, опинившись по той бік кущів він продовжив йти, навіть не звернувши уваги на Велорі. Вона забігла перед ним, та він обійшов її й рушив далі.

– Агов! – дівчина впіймала його за комір. – Я зруйнувала вашу вежу!

Проте, герцог байдуже продовжував йти, ніби його взагалі не обходили ніякі неприємності цього світу. Збагнувши, що чоловік знаходиться під впливом якоїсь гидоти, Велорі вп’ялась в його руку, щоб він нікуди раптом не дівся від неї, й обережно визирнула з кущів: патруль нарешті рушив за управителем і, якраз, завертав за ріг будинку. Полегшено видихнувши, вона потягнула герцога за собою, змушуючи його бігти. Та заспокоїлась вона, лиш опинившись в кабінеті герцога, де практично силоміць довелось змусити його сісти в крісло.

Повернувшись до дверей, дівчина трохи прочинила їх так, щоб було видно вхідні двері і, як тільки в них з’явився управитель, гукнула на нього. Той, блідий, але задоволений, швидко підбіг:

– Вони пішли, – він зазирнув крізь щілину й витріщився: – А що… Ваша Світлосте!

Велорі озирнулась: герцог, прочинивши вікно, намагався вибратись назовні.

– Та, щоб його! – лайнувшись, вона кинулась за ним та разом з управителем затягнула назад.

Поки Велорі знов повертала герцога в крісло, управитель зачиняв вікно і раптом аж застогнав:

– Вони повертаються і з ними ще хтось.

– Прокляття! – в її голові снували думки – одна божевільніша за іншу, але такої, щоб розв’язала всі проблеми разом, не було. – Йдіть зустрічайте. Якщо пощастить не впустити – чудово! Якщо ж ні – щось вигадаємо.

Що вона буде вигадувати – Велорі не знала! Але управитель подивився на дівчину з надією: зрештою, він вже й сам по самі вуха вгруз в цій ситуації. Поплескавши себе по щоках, чоловік вийшов з кабінету. А Велорі застигла над герцогом, котрого знов кудись несло і, якби вона не стояла на заваді – вже винесло б. Так і дивилась на нього, поки її не осяяло!

– Перепрошую, Ваша Світлосте, але мені доведеться вас обшукати, – скривившись, дівчина полізла до його кишень й за пару хвилин витягла з внутрішньої – дуже вишукане кольє. – Та ви дійсно грабіжник, Ваша Світлосте! – хихикнувши, Велорі хотіла вже сховати дорогоцінність за вікном, але згадала про зайвого свідка, котрий зненацька з’явився поруч з патрулем, прикинула, що за будинком можуть стежити, і не знайшла нічого розумнішого, окрім, як запхати кольє у графин з наливкою. Дякувати, що камінці були невеличкими й воно туди влізло.

А, почувши важкі кроки в холі, додумалась лиш до одного виходу з цієї ситуації: впала на коліна герцогу, змушуючи того нарешті всістись й не намагатись кудись піти, і вп’ялась поцілунком в його губи. Якусь мить поцілунок був абсолютно одностороннім та, на момент, коли двері прочинились, герцог несподівано зімкнув на спині Велорі свої руки, притягуючи її до себе щільніше, а поцілунок одразу ж став далеко не прісним.

З хвилину, довкола них панувала тиша. Може й не ніякова, але дещо розгублена. Потім почулось покашлювання, але Велорі так захопилась смакуванням відчуттів, що не одразу звернула увагу на чужу присутність. Як і герцог. Але він отямився першим. Неохоче, відірвавшись від таких солодких вуст, він окинув порушників ідилії ще злегка затуманеним поглядом:

– Лорде Савой! Чим зобов’язаний такій честі?

Велорі миттю зіскочила з колін чоловіка й стала збоку крісла. Вона скосила погляд на патруль: до кабінету увійшли все ті ж троє. Четвертого, кого помітив управитель, з ними не було, тож, він дійсно міг стежити з будь-якої сторони будинку. І, на щастя, вони, здається, дійсно нічого не пам’ятали за останні, принаймні, пів години.

– Ви звинувачуєтесь в пограбуванні дому графині Новаре! Іменем короля! Я оголошую вас заарештованим! – задоволення просто сяяло на обличчі офіцера. Він явно мав абсолютну переконаність в проголошеному, і тріумф в його очах аж іскрив.

В герцога була або ж залізна витримка, або ж він надто добре знав свого дальнього родича. Ледь повівши бровою, Тревой несподівано повернувся до дівчини й, спіймавши її пальчики, торкнувся їх ніжним поцілунком, ніби все, що відбувалось довкола не цікавило його ніяким чином. Тільки після цього він кинув лінивий погляд на патрульних:

– Підстави, офіцере.

– Вас бачили, біля її будинку одразу ж після пограбування, – відкарбував той.

– Графиня Новаре підтвердила мою присутність в її домі в час пограбування?

– Вам чудово відомо, що вона, як і всі інші жертви, нічого не пам’ятає! – огризнувся офіцер. – Вас бачила інша людина.

– Мене багато де можна побачити – це не привід вламуватись до мого будинку в такий час! – голос герцога відверто забринів погрозливими нотками. – Мій управитель й моя помічниця також можуть підтвердити, що я весь вечір був вдома.