Розділ 16

Судячи з обличчя офіцера, сперечатись з ним сенсу не було, тому, закляття впокорювання Велорі випустила одразу ж – тільки ступила на ґанок – обплітаючи ним і офіцера й двох патрульних. Всі троє так і заклякли. Управитель злякано хапнув ротом повітря:

– Дьєро Мірей! Ви що… Ви що зробили?! Це ж… патруль!

– Дьєре Мертор, я помітила, – мило всміхнувшись, вона посилила дію закляття, щоб ніхто не вискочив з нього. Але серед патрульних навряд чи був хтось, хто міг би це зробити швидко – навіть офіцер не смикався. – А ще я помітила, що ви абсолютно не горіли бажанням їх впускати. До речі, – дівчина окинула поглядом вояк і пирхнула: – за яким правом вони намагаються увірватись в будинок герцога Тревоя?!

– Інший патруль, може, й не намагався б, але цей… – управитель скосив знервований погляд на офіцера, – …цей очолює племінник короля.

Тепер нервово на одну зі своїх жертв покосилась і Велорі:

– Племінник короля в патрулі?! Ви нічого не сплутали?

– Його неможливо ні з ким сплутати, – чоловік скрушно похитав головою, відображаючи на обличчі всі нещастя світу, що мають впасти на його сиву голову. – Його Світлість герцог Савой, – управитель раптом перейшов на шепіт, схилившись до вуха дівчини: – Він нас чує?

Велорі вкутала патруль пологом тиші й задоволено підморгнула нещасному:

– Тепер точно ні!

Мертор приречено закотив очі та все одно продовжив пошепки:

– Розбещений син сестри короля, котрого Його Величність відправив до міського патруля за махінації з захисними артефактами, які він намагався видати за власні. А виявилось, що він викрав їх в одного молодого артефактора. Але вкрасти і всі креслення до них – не додумався. А Його Світлість герцог Тревой викрив цю аферу. Тепер королівський племінник його ненавидить. І я не знаю, що він надумав, але з того, що почув – нічого доброго. Ніби Його Світлість бачили біля будинку, котрий тільки-но пограбували. В столиці, якщо ви не чули, вже місяць, як відбуваються пограбування найбагатших сімей, і грабує точно менталіст, оскільки ніхто нічого не пам’ятає. Але Його Світлість герцога Тревоя ще не звинувачували. Ще й, як на зло, його немає досі вдома!

Велорі чула про ці пограбування, але вони її не цікавили абсолютно – їй той грабіжник точно не загрожував. А от чи міг ним виявитись дійсно Тревой?

– Ви давно тут працюєте? – управитель, звісно, не самий надійний свідок, але з того, як він ставився до хазяїна – можна було зробити цікаві висновки.

– З того часу, як Його Світлості виповнилось сім років, – сумно зітхнув чоловік.

– І, як думаєте, може він бути причетним до подібного?

– Ви що?! – обурення управителя точно не було награним. – Його Світлість бувають розбишакуватим, але, щоб грабувати?! Ніколи!

Велорі з задоволенням послухала б про розбишакуватого герцога, але закляття вічно триматись не буде:

– В такому разі, допоможіть! – вона проявила формулу закляття, витягнула з неї сяйнистий ланцюжок та, зробивши на його кінці кільце, простягнула управителю. – Мені потрібно хвилин десять. А потім вони забудуть про те, що взагалі тут були.

– Я володію лише побутовою магією! – злякано дивився на те кільце чоловік.

– Цього достатньо, щоб утримати чуже закляття. В усякому разі, це, – недовго думаючи, вона сама натягнула кільце на вказівний палець управителя: – І не смикайте ним!

Проте, щось відповісти нещасний їй не встиг: крутнувшись, дівчина кинулась в будинок до вежі. Клянучи останніми словами всі ті захисні пастки, котрі їй наново доводилось знімати, вона сама ледь в одну з них не втрапила, мало не зробивши похибку. Та, зрештою, влетіла у сховище.

Щоб довго не шукати потрібне, Велорі одразу ж кинулась до каталогу й розкрила його:

– Я бачила в списку пилок відведених доріг й імлу сплутаних думок, але ще не дісталась до них – де вони лежать?  

«Там, де їм й належить», – здавалось, що зі сторінки зараз ще й язик висунеться.

Дуже хотілось чимось йому пригрозити, але він міг почати комизитись ще більше, тому, вона почала підлещуватись:

– Отримаєш два сни.

Каталог якусь мить думав й написав: «Три!»

– Домовились! Три!

Сторінки шелеснули, ніби зітхаючи й видали жалісливий напис: «Треба було просити чотири».

– Ти сам сказав три і я погодилась! – обурено ляснула долонею поруч з каталогом Велорі.

«Я пам’ятаю. І я – не глухий! – він ще щось ображено шелестів, але таки написав: – Темно-зелена шафа. Третя полиця згори, ліворуч – пилок. Друга полиця знизу, по центру – імла».

– Ти – найкращий! Так і бути: отримаєш чотири, але, коли я повернусь!

Підлетівши до означеної шафи, Велорі швидко знайшла потрібні речі: пилок в сірому мішечку й імлу в кришталевому флаконі – і вилетіла з вежі, знов клянучи всі пастки разом, бо залишити вхід прочиненим не ризикнула. На ґанок вона вискочила, коли ланцюжок в руці управителя вже почав витончуватись, погрожуючи розвіятись повністю. Відкоркувавши флакон, дівчина закрутила над ним пальцем, утворюючи енергетичну спіраль. Потім, розщепила один кінець спіралі на три й витягнула їх в напрямку патрульних, пускаючи по них невеличку дозу імли.

Як тільки голови чоловіків вкутало сизим серпанком, Велорі зачерпнула пальцем трохи пилку і дмухнула на нього в бік патруля, після чого остаточно розвіяла своє закляття впокорення. Офіцер з підлеглими ошелешено кліпали очима, намагаючись згадати – за чим вони сюди з’явились?

– Вельмишановні дьєри помилились адресою, – вона злегка підштовхнула в бік доріжки офіцера.

Той, щось пробурмотівши, все ж рушив до виходу з території маєтку, але  в цей момент з іншого боку доріжки з’явився силует, котрий однозначно нагадував герцога Тревоя. Велорі ледь не застогнала: якщо офіцер так його ненавидить, то зіткнення просто зараз, на території маєтку ненавидимої персони з самою ненавидимою персоною – цілком може перебити дію закляття імли й нагадати, хоча б і сплутано, про мету відвідування. І з цим треба було щось робити.