Розділ 14

Долонями герцога розпливались чорні розводи, зливаючись місцями в суцільну пляму. Тревой ошелешено дивився на це, намагаючись збагнути, що з ним сталось:

– Цього не може бути… – бурмотів він, переналаштовуючи магічний зір. – Я знищив закляття, що вп’ялось у вас!

Велорі задумливо розглядала долоні герцога:

– Мені здається, що до того закляття причепили ще якесь хитромудре прокляття, котре ви, рятуючи мене, не помітили, оскільки були зосереджені на іншому.

Тревой блимнув на неї, знов на долоні й скривився:

– В такому разі, в Арінорі з’явився дуже небезпечний майстер проклять. І черговий біль на мою голову, – сердито процідив він.

– А звідки взявся той гобелен?

– Не повірите, але його подарувала рідна матір графині, котру навряд чи можна підозрювати в такому підступі, – повернувшись до проклятої речі, герцог розвіяв просторову конструкцію й ліана зникла, залишивши перед ним лиш прекрасний витвір мистецтва.

– Може, матір графині ненавиділа свого зятя? – на язиці Велорі вертілось трохи інше питання, але вона змовчала, оскільки герцог точно не став би наводити прокляття ще й на себе, тому, його зацікавленість в цьому виключалась.

– Графиня Совейл обожнює Теренса! – буквально обурився за жінку герцог. – Це вона наполягла на тому, щоб Ейрін обрала його, а не мене, – чи була в його голосі образа – зрозуміти було важко, але ця відвертість чомусь неприємно шпигнула Велорі.

– І ви залишились після цього друзями? – цим можна було б захоплюватись, якби не підозрювати друге дно.

– Ну, Теренс же не винен в тому, що Ейрін віддала перевагу спокою – зі мною вона його не відчувала б, – здавалось, він просто констатував факт, повністю прийнявши ситуацію. – Сподіваюсь, – герцог втупився в очі Велорі, – ви не мене підозрюєте?

Криво смикнувши куточком рота, дівчина відвела погляд:

– Була така думка. Погодьтесь, що ця підозра цілком логічна.

– І я сам на себе навів прокляття, – їдуче хмикнувши, Тревой знов подивився на долоні, де чорні плями розпливались все більше. – Як тільки пропустив його?!

– Ви розчиняли в собі те, що намагалось мене вбити, – Велорі вкрила свої руки захисним закляттям, занесла пальці над його руками й спробувала спроектувати формулу прокляття. – Якби я буквально не помирала, можливо, у вас був би час роздивитись всі нюанси милого подарунку. Але ви спішили.

– Тепер зрозуміти б, що це за щастя, котрим мене так віртуозно нагородили, – прискіпливо спостерігав за діями своєї помічниці герцог. – Ви так спокусливо це робите, – несподівано схилився він до її обличчя.

Сахнувшись, дівчина втратила контроль й проекція миттю зникла. Велорі стиснула губи до побіління й сердито пропихтіла:

– Ви знущаєтесь?! Чи бажаєте відчути всі радощі життя з такою гидотою всередині?

– А ви вже зрозуміли, що це? – хитро всміхаючись, Тревой з цікавістю дивився на її нахмурене личко.

– Ви мені заважаєте! – вхопивши герцога за підборіддя, дівчина відвернула його від себе й знов зайнялась проекцією. – Я не можу сказати, який саме механізм дії прокляття. Але мені здається, що його можна повернути туди, звідки воно вилетіло.

– Мені теж так здається, але для цього потрібні артефакти. Тому, перепрошую, – він забрав руки з-під її носа, знов нищачи проекцію, – але спочатку встановимо їх.

Ігноруючи сердите пирхання дівчини, він рушив до сірої шафи, з якої дістав п’ять кристалів раухтопазу, обплетених мідним орнаментом, котрий було створено так, щоб верхівка виглядала конусом. Розставив їх довкола стола п’ятикутником й активував. З гострих верхівок вилетіли п’ять золотаво-червоних променів, що об’єднались в центрі над гобеленом, створивши такий собі купол. Потім, Тревой приніс ще один загострений конус, але цей було виточено з рубіну, й поставив його проміж двох найближчих артефактів.

– Тепер можете починати, – всміхнувшись, ніби йому максимум руки мити збирались, він простягнув їх до дівчини.

Велорі знов спроектувала прокляття з обох долонь герцога. Збільшивши, вона звела проекції в одну конструкцію, знайшла останній ланцюжок і потягнула від нього енергетичну цівку, спрямовуючи її на верхівку рубінового конуса. Кристал спалахнув погрозливим чорно-червоним сяйвом і викинув з себе промінь такого ж кольору, котрий потягнувся до точки з’єднання променів артефактів, де, заломившись, різко шугнув вниз до центру гобелена. З квітки, що там красувалась, вилетіла вже знайома ліана, тільки тепер вона звивалась, мов змія, шукаючи свою жертву.

Нервово зглитнувши, Велорі все ж продовжувала утримувати промінь, хоча інколи й здавалось, що та клята шипаста зміюка кинеться на неї знов, і тримала, поки вся проекція над долонями герцога не розвалилась й розвіялась. Вони обидва полегшено видихнули, але в цей момент ліана різко увібралась в гобелен і… все це вибухнуло, розкидавши їх в різні сторони.