Розділ 12

Збираючись до столиці, Велорі навіть не припускала, що в її голову стукне така чудова ідея, як проситись на службу в департамент особливих розслідувань, котрий займався найбільш заплутаними справами в плані магічного впливу на жертву. Межею її мрій була посада розпорядника колекції проклятих артефактів в герцога. Тим більше, що платив він достатньо. Але стати слідчим?! Тепер дуже хотілось.

– Вам цікаво займатись кожного дня одним і тим самим? – блимнула вона на нього своєю чарівною бузковістю.

– Щоб не займатись нудною роботою – я вчився, – трохи роздратовано відрізав їй герцог.

– Я теж вчилась! – гнівним тоном огризнулась дівчина. – Тільки в нас з вами були дуже різні можливості, і я, з подібними до ваших здібностями, опинилась всього лиш в магічній школі. Дякувати, що хоча б там, а не на вулиці.

– А це моя провина, що вам не пощастило в житті? – не замислюючись, брякнув Тревой.

– Звісно, ні! – сердито пирхнувши, Велорі скочила з дивану. – Тому, я просто звільняюсь!

– Ви не можете просто взяти і звільнитись, – ліниво потягнувшись за графином, герцог наповнив келих і, смакуючи напій, хитро примружився: – Ви забули про один маленький пункт, за яким маєте відпрацювати рівно місяць і, якщо в мене не буде до вас претензій – контракт продовжується на рік. А звільнитись в цей місяць ви можете лиш за спільною згодою, котру я вам, поки що, не давав.

Стиснувши зуби, Велорі гучно потягнула носом повітря: вона знов почувалась полонянкою, якою була цілих чотирнадцять років у домі своїх опікунів. І знов її обмежували, хоча й за її ж власною згодою. Та більше злив тон, яким це все проголошувалось. Вона вже набрала повітря в легені, щоб заявити про свої права, але герцог, поки готувалась дуже зла тирада, встиг наповнити наново і її келих, після чого підвівся й тицьнув посуд їй же до рук:

– Заспокойтесь, дьєро Мірей. А то в мене складається враження, що я зараз сперечаюсь з маленькою розбещеною дівчинкою, чию забаганку відмовляються виконувати її батьки, – глузливо всміхнувшись, він почесав потилицю та, нахилившись до вуха Велорі, тихо додав: – А у свої дванадцять років я точно не міг стати вашим татусем, – він миттю перехопив дівочу руку, котра явно збиралась плеснути вино йому в обличчя. – Обережніше! Це ліпше приймати всередину – ефект значно кращий.

– Ви знов натякаєте на моє сумнівне походження?! – якби в неї вистачило сил, вона, мабуть, зім’яла б срібний келих до стану невиразної залізяки.

– Ні в якому разі, Велорі! – усмішку герцога важко було розцінити однозначно – щось середнє між щирістю й іронією. – Я лиш уточнив, що точно не докладав до вашого походження ні рук, ні… будь-чого іншого.

Спалахнувши, дівчина все ж виковтала запропоноване вино й з розмаху брязнула келихом об підлогу:

– Мені ніколи не дозволялись капризи – можу я собі хоча б один дозволити?! Прощавайте, Ваша Світлосте! – рвучко крутнувшись, вона рушила до дверей, але була одразу ж перехоплена герцогом, попри всі її пручання, за поперек, потім підхоплена ним на руки й винесена в коридор, де вже разом вони ледь не збили ошелешеного секретаря.

– Кревісе! – абсолютно не переймаючись двозначністю ситуації, кинув йому раптом звеселілий герцог. – Віддай розпорядження Мертору, що дьєрі Мірей терміново потрібен ситний десерт, оскільки в неї був надто важкий день. І заспокійливого напою звели принести в альтанку, що стоїть біля ставочка.

Далі, ігноруючи шипіння, брикання і навіть спробу вкусити його – Тревой все ж доніс дівчину до означеної альтанки, увитої ароматним білосніжним і синім клематісами. Всадив її на досить широкий диванчик з купою розшитих шовком подушок і, дочекавшись, поки прислуга принесла сюди кілька вазочок з фруктами, ягодами й тістечками; пляшку суничної наливки та посуд – віддав наказ не турбувати, навіть якщо небо падатиме на землю.

– Дьєро Мірей, – наливши чергового напою, подав він келих Велорі. – Я заплющу очі на ваші вибрики, оскільки ви дійсно постраждали від смертоносного закляття, і ваші нерви зараз на межі. Навіть ваші безпідставні претензії, в усякому разі, щодо мене точно, проігнорую. Але давайте домовимось: ви продовжуєте працювати відповідно договору. Разом з цим, я призначу вас своїм особистим помічником, щоб ви мали доступ до департаменту, але! – різко скинув він руку, помітивши, що дівчина на радощах ледь з диванчика не злетіла, розплескавши при цьому наливку. – Вам доведеться укласти дуже серйозну угоду, за якою будь-яка спроба діяти всупереч інтересам королівства – може вас просто вбити. Ви готові до такого?

– Абсолютно готова! – розслаблена напоєм, Велорі розпливлась щасливим усміхом. – Можемо укласти хоч зараз!

– Ну, спочатку ви протверезієте, – іронічно хмикнувши, герцог підніс їй вазочку з трояндовою суницею: – Як я зрозумів, ви її полюбляєте.

О, вона дуже її любила! Але з’їсти щастило лиш тоді, коли вдавалось вкрасти з вазочки Авелін, оскільки їй заборонялось торкатись ягід – це був десерт не для простолюдинки. Мабуть, через це й розвинулось таке шалене тяжіння до трояндової суниці. Та вона відсунулась, оскільки герцог, схоже, вирішив власноруч годувати її, взявши одну з ягід до рук:

– Дуже полюбляю. Проте, в мене теж є умова.

Тревой з цікавістю роздивлявся дівчину. Йому було не звикати до жіночих капризів, але ті зазвичай зводились до шикарних подарунків. Та ще ніхто не капризував, вимагаючи від нього місця слідчого, тому що, нудно жити. Ні, це дівчисько не було ідеальним – їй теж були потрібні гроші. Тільки ці гроші вона збиралась заробити. Причому, пхаючи свою голову до небезпек. Будь-яка з його коханок, якби опинилась в подібній ситуації з прокляттям, як Велорі – йому вже влаштували б шалену істерику. А потім вимагала б компенсації – цілком матеріальної.

– І яку ж умову ви збираєтесь мені поставити? – його посміх був схожим з реакцією хижака, котрий майже гарантовано загнав свою жертву до пастки, але вирішив трохи погратись.