Розділ 11

Велорі несвідомо торкнулась горла, котре все ще саднило і зовні, і зсередини. Згадала ту жахітливу ліану і власний ступор. Заклякла, як ідіотка! Хоча, часу там все одно не було на якесь рішення, а рішень в неї не було також, оскільки з подібними механізмами проклять вона ще не стикалась. Зате, якою певною в собі була!

– І-і-і… хто мене врятував? – покосилась вона на герцога.

– А ви як гадаєте? – на подив, його обличчя зараз не здавалось ні зверхнім, ні глузливим, та й виразу переможця на ньому не було. – Дякувати, що з вами пішов офіцер, котрий не став геройствувати, намагаючись самотужки стягнути з вас шипастий зашморг й миттю кинувся за мною. А то б ми з вами вже не розмовляли.

– Як ви його зняли? – в неї аж руки чесались – так хотілось дізнатись саме спосіб протидії подібним захистам проклять. Настільки агресивне вона бачила вперше.

– Руками, – криво всміхнувшись, герцог витягнув перед нею долоні, котрі були рясно всипані чорними цятками. – Довелось застосувати найгрубішу руйнівну магію, оскільки ви вже не дихали: розчиняв у собі.

– Але ж… – в очах Велорі сяйнула суміш захвату й поваги, – …це шалений ризик! Ви могли загинути!

– Я радий, що ви так переймаєтесь моїм життям, але більше на подібні дурощі я не підпишусь: краще займайтесь моєю колекцією – з нею ви точно знайшли спільну мову, – не те, щоб його тон лунав принизливо, але суть промовленого була саме такою. В усякому разі, Велорі розцінила це, як приниження.

– Одна помилка – і ви вже приписали мене до нездар?! – її обуренням можна було мури пробивати. Скочила на сидінні, наче й не помирала якийсь час тому. – Я просто не стикалась з подібним! Але ж цьому можна навчитись.

Загнувши одну брову, герцог ошелешено вислухав її тираду:

– Я вперше бачу дівчину, котра обурюється, що її намагаються захистити від небезпеки!

– Найкращий захист – це вміти цій небезпеці протистояти! – огризнулась йому дівчина. – Візьміть і навчіть!

Тревой від її рику аж в спинку сидіння влип:

– Це наказ? – тамуючи сміх, поцікавився він.

Розуміючи, що дещо перегнула палку, Велорі стишила свій голос і відвела погляд:

– Ваші офіцери, між іншим, навіть джерело прокляття знайти не змогли.

Герцог з цікавістю роздивлявся цю нахабу:

– Ви зараз натякаєте, що я маю зачислити вас до свого департаменту розслідувань?!

– Чому ні?! – з викликом блимнула на нього Велорі. – В усякому разі, я хоча б шукати вмію.

– З цим ще треба буде розібратись – чому знайшли саме ви.

На нього одразу ж виплеснулась чергова хвиля обурення:

– Тепер ви натякаєте, що я можу бути причетною до того прокляття?! Я кілька днів у столиці!

– Заспокойтесь, Велорі, – герцог так і сидів, втиснувшись у спинку сидіння, ніби його дійсно втискувало в нього силою її гніву. – Ніхто не вважає вас причетною. Хоча… якщо припустити, що вам не розповіли всього… – наче навмисне провокував він дівчину.

– А який в цьому сенс?! – вона вже остаточно забула про свій стан і необхідність спокою й мало з сидіння не зістрибувала, щоб накинутись на провокатора з кулаками.  

– Втертись до мене в довіру, наприклад, – примружившись, вдивлявся в її обличчя Тревой. – Як до наближеної до короля особи.

– Ви суперечите самі собі, – сердито підтиснувши губи, пирхнула Велорі. – Якби я мала втертись до вас у довіру – навіщо мене вбивати?

– Для замилювання очей, – вже не стримуючи себе, розсміявся герцог. – Не нервуйте так, Велорі! Перед тим, як прийняти остаточне рішення щодо наймання вас на роботу – я ретельно перевірив інформацію про вас. Все, що було відомо. І, до речі, представник мого департаменту у вашому місті наткнувся на одну дивність: кілька сторінок метричної книги, де мало б бути записано і про ваше народження, хтось нахабно вирвав. А нові, що було прилаштовано натомість, дещо відрізняються, хоча це й не впадає в очі. Мені стало дуже цікаво: заради кого їх вирвали?

– Навряд, щоб заради мене, – похмуро буркнувши, відвернулась вона до віконця. – Кому потрібна нікому невідома сирота?

– Не повірите, але інколи бувають потрібні.

– Не в моєму випадку, – Велорі втупилась у вікно, даючи зрозуміти, що говорити на цю тему бажання в неї немає.

Як тільки карета зупинилась перед доріжкою до маєтку, герцог вийшов першим і, подавши руку дівчині, допоміг їй ступити на сходинку, після чого знов підхопив на руки, ігноруючи протест:

– Цілитель прописав вам спокій, а хто я такий, щоб з ним сперечатись?

– Я цілком здатна пересуватись на власних ногах! – намагалась випручатись вона.

– Ви сьогодні вже достатньо напересувались. Віддам перевагу бути певним у вашій цілковитій безпеці – якось не хочеться наново шукати розпорядника для моєї милої колекції, – досить їдко хихотнув Тревой.

– Тобто, прохання – взяти мене на роботу до вашого департаменту – навіть не розглядається? – ображеним поглядом втупилась вона в його зелені очі.

– Велорі! – спробував він відхилити обличчя, щоб бачити все ж перед собою доріжку. – Жінки не працюють в таких службах!

– Тоді… – капризно підтиснула вона губи, – я звільняюсь! Шукайте іншого розпорядника.

Від такого нахабства герцог перечепився на рівному місці й заледве утримав рівновагу, притискаючи дівчину до грудей ще щільніше:

– Ви мене шантажувати збираєтесь?! – хмурячи брови, рикнув він на неї. – Я так схожий на людину, з якою подібне може спрацювати?!

– А я не маю права звільнитись? – на диво, спокійним тоном парирувала Велорі.

– Маєте! – розпалюючись, гаркнув Тревой.

– Ну, то розірвемо контракт, і ви забудете про мене, як про страшний сон!

– Та, щоб тебе! – процідивши крізь зуби, герцог злетів сходинками ґанку, пронісся повз ошелешеного управителя, і влетів до свого кабінету, де ледь не жбурнув на диван свою капризну ношу. Підскочивши до шафи, він дістав звідти два келихи, графин з вином і, наповнивши посуд, простягнув один з них дівчині. – Здається, ви перевтомились за сьогодні. Як і я, – Тревой одним махом вихилив напій і, відставивши келих, впав поруч з Велорі, закинувши руку на спинку дивана. – Чого ви добиваєтесь?