Розділ 10

З подібним Велорі ще не стикалась і, щоб увернутись від удару, в неї були лиш кілька митей, в котрі вона просто заклякла, мов остання ідіотка. Встигла лиш помітити, як офіцер викинув вперед руку, в якій сяйнуло щось схоже на магічний кинджал, але ліана вже обвилась довкола її шиї й затягнулась так, що в очах почало темніти катастрофічно швидко. Десь в голові якось іронічно майнула думка про те, що як же все по-дурному закінчилось, але навіть вона обірвалась на півслові…

– Як вона? – глуху темряву раптом прорізав голос герцога.

– Вже краще, Ваша Світлосте, – спокійно відповів йому незнайомець. – І, здається, дьєра Мірей прийшла до тями.

Велорі спробувала розплющити очі, але світло надто боляче різонуло очі. Щось спитати теж був не варіант, оскільки горло дерло немилосердно, а в роті, ніби пустеля оселилась. Хтось підхопив її попід плечі, трохи здіймаючи над подушкою, на якій вона лежала, і до рота приставили келих з рідиною, що пахла чимось пряним:

– Пийте! – голос був герцога, та й аромат, що залоскотав ніздрі – солодкого олеандру з солодко-гіркуватим мигдалем – неможливо було сплутати. А його вона відмітила ще в перший день знайомства.

Рідина мала трохи кислуватий присмак, проте, пити хотілось так, що Велорі зараз вихилила б і розсолу, тому, виковтала все, навіть не опираючись.

– Який рівень довіри! – явно глузуючи, хихотнув герцог. – А, якби це була отрута?

Розплющивши нарешті очі, Велорі влетіла до насмішкуватого погляду та, криво смикнувши кутиками рота, парирувала:

– А яка різниця? Якби ви поставили за мету – отруїти мене, то рано, чи пізно досягли б її. З іншого боку: а навіщо вам мене труїти?

– У вас залізна логіка! – герцог повернувся до сивуватого чоловіка, що стояв поряд: – Життю дьєри Мірей вже нічого не загрожує?

– Ні, Ваша Світлосте, – хитнув той головою. – Але я б залишив її поки в спокої: кілька днів дьєрі краще полежати й понасолоджуватись чистим повітрям.

– В моєму маєтку чистого повітря аж ніяк не менше, аніж тут, тому… – він легко підхопив дівчину на руки та рушив з нею до дверей, – …дихати вона буде там. Тим більше, що їй дуже сподобався мій сад.

Від несподіванки Велорі обхопила чоловіка за шию, а він ще щільніше притиснув її до себе, і тільки після цього до неї дійсно дійшло, що вона в нього на руках… Власні руки одразу ж поповзли хоча б до грудей притиснутись, щоб нікому в голову не стукнуло, ніби притискаються до цього когось.

– Ви ще відштовхніть мене, щоб впасти, – їдучим тоном одразу ж прокоментував її рухи герцог. – І, можливо, разом. А ми вже на сходах, між іншим.

Попереду справді були сходи, і скотитись ними без будь-якої гарантії щось собі звернути – бажання у Велорі не було, тому, довелось обвитись довкола герцогської шиї бодай однією рукою. І треба ж було, щоб в цей момент їх наздогнала хазяйка маєтку:

– Деймаре!  

Її вигук заскочив їх обох надто зненацька. Точніше, вони просто обидва були повністю зосереджені на тому – де чия рука зараз опиниться і наскільки близько від чиїх губ в цей момент будуть інші губи. В усякому разі, герцог надто пильно дивився саме на губи Велорі, поки вона намагалась відхилити бодай голову. І в цей момент пролунав оклик…

Герцог промазав ногою повз сходинку і, намагаючись одночасно утримати рівновагу, утримати свою ношу (однією рукою, причому!), схопитись іншою рукою за поручні – похилився назад, щоб не покотитись вперед, і… впав на сходи. Велорі, щоб не стукнутись об них же головою, спробувала її пригнути до герцогських грудей, але натомість тицьнулась йому ж в губи і, звісно, що губами! Зрештою, ніхто нікуди не скотився, нічого не звернув (хіба що, дехто собі спину забив), а просто лежали на сходах, обіймаючись та, фактично, цілуючись…

Велорі першою опанувала себе й дуже поривчасто відпихнулась від свого рятівника, але той міцно утримував її на собі:

– Якщо ви так сильно хочете дізнатись кількість сходинок, що нам залишилось подолати – можете запитати в леді Рейв. Гадаю, вона задовольнить вашу цікавість і вбереже тим самим вашу цілісність, – іронічно завважив герцог, демонстративно провівши при цьому язиком по верхній губі.

– Мені здалось, що рахувати їх почали ви, і перші п’ять – ваша спина точно відмітила, – мило всміхаючись, з’їдучила дівчина. – Я лиш хотіла полегшити вам подальший процес.

– Якби ви не тягнули нещасну дівчинку з ліжка – цього б не сталось! – обурено вигукнувши, спустилась до них графиня. – Чому було не послухати цілителя? Я б з задоволенням простежила за вашою помічницею, Деймаре.

– Дьєра Мірей обожнює аромат трояндової суниці, а в мене весь маєток обсаджено нею, – крекчучи, герцог спочатку допоміг Велорі пересісти з нього на сходинку, а потім підвівся сам. – Тож, мені здається, що улюблені запахи і ягоди швидше поставлять мою помічницю на ноги, – він знов підхопив дівчину на руки й обережно рушив униз. – Тільки, будь ласка, Ейрін, не крикніть мені ще щось в спину, бо мені вже розхотілось рахувати ваші сходинки.

Сутужно зітхнувши, графиня лиш похитала головою:

– Ви завжди вирізнялись впертістю.

– Тому, ви обрали більш поступливого чоловіка, – спокійно кинув через плече Тревой. – Головне, не забудьте: не приймати найближчим часом ніяких подарунків і не нагадувати Теренсу про те, що сталось, щонайменше, тиждень – поки його стан повністю не стабілізується.

Велорі миттю нашорошила вушка, зробивши висновок, що колись герцог мав якісь наміри щодо графині, але йому, схоже, відмовили. Проте, це не завадило їхній дружбі. Якщо це дійсно була дружба, а не спосіб помститись з часом. І таке вишукане прокляття цілком могло ним бути, враховуючи дивовижну колекцію її роботодавця. А розслідування – не більше, ніж прикриття.

До карети вони дістались вже без пригод, але з купою питань, що вертілись на язиці в дівчини, і всидіти, не злетівши з нього, шансів вони не мали. Принаймні, деякі:

– Що зі мною сталось? – не встиг герцог зручно вмостити Велорі на м’яке сидіння, як вистрибнуло перше.