Розділ 9

Дівчина й герцог перезирнулись та кинулись доріжкою до ґанку, а назустріч вже біг, судячи з мундира, якийсь офіцер.

– Ваша Світлосте! – не встиг добігти, як почав рапортувати службовець. – Ми замкнули графа Рейма за вашим наказом. Протимагічні браслети також одягли на нього. Але він почав все крушити з якоюсь нелюдською силою.

Невдоволено поморщившись, герцог прискорився, й Велорі не залишалось нічого, як бігти за ним ще швидше. В холі до нього кинулась молода струнка жінка з дуже змарнілим обличчям. Вся її краса, котру не можна було не помітити, блякла за блідістю шкіри, темними колами під очима і скусаними губами.

– Деймаре! – вчепилась вона своїми витонченими пальчиками в його руки. – Благаю вас – поверніть мені чоловіка!

– Ейрін, – герцог на мить схилився в поцілунку, – я тут саме для цього. Якби ви сповістили мене раніше… – його слова було перервано гуркотом згори, й він, глянувши в тому напрямку, докірливо похитав головою: – …цього могло не бути.

– Я припустити не могла, що все обернеться таким жахом! – ледь не заламувала руки жінка. – Мені здавалось, що в нього просто поганий настрій, і це все минеться. Але з кожним днем ставало тільки гірше, і я почала думати, що причина в мені.

Герцог слухав її вже на ходу, збігаючи сходами нагору, куди вказував йому шлях офіцер. Велорі бігла за ними, поки жінка не звернула увагу й на неї, але Тревой випередив питання хазяйки дому, виправляючи власну неввічливість:

– Це моя помічниця – дьєра Мірей, котра добре знається на прокляттях, – і, під супровід чергового гуркоту, буквально помчав далі.

– Дівчина й… прокляття?! – графиня Рейв, здавалось, з захватом подивилась на супутницю герцога. – І ви не боїтесь їх?  

– Віддам перевагу їхньому страху переді мною, – трохи самозакохано відповіла Велорі, невдоволено поморщившись на насмішкувате хмикання свого роботодавця, що явно почув її. От хто б хмикав!

Але коментувати її слова було вже ніколи, оскільки гуркіт доносився з найближчих покоїв, біля яких чергували ще двоє службовців, утримуючи закляття на дверях, котрі зсередини, супроводжуючи все це відбірною лайкою, хтось намагався вибити. Герцог зробив знак своїм підлеглим і, як тільки його очі сяйнули яскраво-фіолетовим вогнем з ледь помітною домішкою зелені, офіцери зняли закляття.

З кімнати вилетів розлючений, розкудланий чоловік. Високий, кремезний, він дійсно лякав своєю люттю: такий цілком міг збити з ніг одним ударом. Та не встиг він зробити й кроку, як перед ним різко з’явилась розкрита долоня Тревоя і, як тільки очі графа Рейва опинились на рівні з нею, герцог рвучко прибрав руку й перехопив погляд товариша своїм. Фіолетове сяйво вибухнуло, буквально увірвавшись до очей порушника спокою.

Граф смикнувся, але не зробив більше ні кроку, завмерши на місці. Тревой кивнув офіцерам й ті, підхопивши хазяїна маєтку попід руки, потягли його назад до розкурочених покоїв та всадили у понівечене крісло, котре було єдиним у приміщенні, на що ще можна було б сісти. Герцог увійшов за ними й зробив знак залишити їх.

Велорі ж не спішила виходити, а на питальний змах герцогської брови розвела руками:

– Ви самі шукатимете прив’язки? Чи все ж довірите це мені?

Сперечатись він не став, тим більше, що зараз, мабуть, і не мав такої можливості, утримуючи в покорі збожеволілого товариша.

– Теренсе… – почувся позаду розпачливий голос графині.

Граф відреагував на нього миттєво: його кулаки стиснулись, зуби скреготнули і він смикнувся, ніби хотів накинутись на неї, але ментальне закляття міцно тримало його тіло. Велорі помітила невдоволений рух голови герцога й поспішила вивести з кімнати нещасну дружину:

– Довіртесь Його Світлості. Він знає, що робить. Просто не заважайте, – мало не в руки офіцерів тицьнула вона її і швидко повернулась назад.     

Герцог тим часом намагався з’ясувати природу прокляття:

– Що ти відчуваєш, Теренсе?

– Ненавиджу! Тебе ненавиджу! – розлючено процідив той. – Ти спав з моєю Ейрін!

Велорі з цікавістю покосилась на герцога, але в того навіть вираз обличчя не змінився.

– Ти ж знаєш, що я ніколи не сплю з дружинами своїх друзів, – спокійно відповів Тревой так, ніби це було загальновідомою істиною.

– А ти ніколи не був мені другом! – хижо вишкірився на нього граф і, якби не закляття, що його тримало, мабуть, вже зубами вчепився б у горлянку герцога.

– Дьєро Мірей, – не спускаючи очей з Рейва, спокійним тоном звернувся до дівчини герцог. – Я розумію, що слухати подібну маячню має бути неймовірно цікаво, але для цього цілком достатньо моїх вух. Я вас запрошував сюди трохи для іншого. Знайдіть джерело, відріжте його від жертви і ви значно полегшите мою задачу.

Велорі дійсно було страшенно цікаво поспостерігати за роботою герцога, але він мав рацію: поки прокляття тягнеться до того, на кого його наслали – зняти його з проклятого буде дуже не просто. Обережно наблизившись до графа, котрий дивився на неї з виглядом справжнього хижака, задоволеного тим, що здобич сама йде до його пащеки, вона випустила з руки тоненьку білу цівку закляття-розпізнавача й воно, обвившись довкола шиї чоловіка, ковзнуло нею і, відлетівши, перетворилось на кульку.

– Ти вже так знахабнів, що вирішив влаштувати оргію в моєму домі на пару з коханкою?! – прошипів граф і знов спробував смикнутись, але цього разу навіть поворухнутись не зміг, настільки міцно скрутив його герцог.

Очікувати на продовження справжньої маячні – Велорі не стала. Пустивши кульку перед собою, вона рушила слідом. В коридорі нервово міряла кроками досить обмежений простір нещасна графиня. Побачивши дівчину, вона спробувала кинутись до неї, але була зупинена одним з офіцерів:

– Леді Рейв, перепрошую, але ви заважаєте повернути вашого чоловіка до тями.

Закривши обличчя долонями, жінка відступила, а її беззвучне ридання видали лиш плечі, що почали невпинно здригатись. Співчутливо зітхнувши, Велорі побігла за кулькою, яка мчала коридором надто прудко, і наздогнала її біля чергових дверей, крізь котрі закляття й просочилось. Кивнувши одному з офіцерів, щоб наблизився, вона натиснула на ручку й увійшла до… графської спальні, де кулька зависла точно навпроти гобелену, яким прикрашали стіну в узголів’ї ліжка.