Розділ 7

З’ївши суницю, Велорі теж вирішила повернутись в будинок, тим більше, що на неї чекав каталог. Та не встигла вона перетнути хол, як з кабінету вийшли герцог з його гостем. Порівнявшись з нею, граф зупинився й хитро всміхнувся:

– Я знав, що троянди з шипами, але не думав, що в них є ще й ікла.

– Що ж робити бідолашній квіточці, коли всі тягнуть до неї руки, щоб зірвати? – з посмішкою на вустах проворкотіла дівчина й, оминаючи графа, додала: – З трояндовими шипами – люди навчились поводитись, а от з іклами – ще ні. Тому, бережіть пальці, Ваша Світлосте.

Брови Велґота злетіли на лоба й він, забувши куди йшов, розвернувся услід зухвалиці, ошелешено спостерігаючи за тим, як вона, ледь похитуючи стегнами, віддаляється в бік сходів:

– А я готовий ризикнути, – пробурмотів він, коли ця розумниця була вже майже нагорі.

– В тебе немає шансів, – поплескав його по плечі герцог, дивлячись на те ж саме, що і його друг.

– Чому це?! – аж обурився той, неохоче відводячи погляд від спокусливих форм дівчини, котрі й так вже зникли на іншому сходовому прольоті.

– Тому що, – глузливо ошкірився на нього Тревой, – вона працює на мене.

– І ти не поділишся з другом?! – ображено скривився граф.

– Ти ідіот?! – сарказму на обличчі герцога явно було затісно. – Тут навіть я боюсь не лише за пальці.

– А на кущу троянди набагато більше квіток, ніж одна, – донеслось десь згори їдучим голоском. – І в кожної – ікла.

– Чув? – тицьнув у тому напрямку герцог. – Тут вже не пальці – горлянки треба берегти.

– Люблю норовливих, – забувши вже про цікаві здібності дівчини, вперто наполягав його друг.

– Боюсь, в цьому випадку точно потрібна взаємність, – з філософським виразом на обличчі, сутужно зітхнув Тревой.

– Яка глибока мудрість, – знов донеслось до них й почувся звук дверей, що зачинились.

Залишившись в покоях, Велорі, щоб не підпустити сльозливий клубок, боляче закусила губу: вкотре на неї дивились, як на річ. Річ, яку можна придбати – варто лиш дізнатись ціну. І, якби не її здібності приборкувачки, котрі дивним чином розповсюджувались і на людей – невідомо де вона одного разу опинилася б. Її опікуни не надто переймались долею своєї підопічної і, мабуть, не один раз пошкодували, що взяли осиротілу трирічну дівчинку, як наперсницю для своєї доньки.

Ніхто не міг пояснити, звідки в дитини з незнатного роду – такі здібності. І проявились вони вперше, коли донька її опікунів – барона й баронеси Ленор – Авелін спробувала вчепитись їй у волосся просто так.

Їм було по п’ять років і той випадок Велорі запам’ятала на все життя. Після того як Авелін скам’яніла, а вона відмовлялась зняти з неї закляття – баронеса особисто замкнула її в темній коморі на три дні без їжі, лиш воду приносили, та жаліслива кухарка тихцем просовувала в щілину під дверима хоч якийсь пиріжок – Велорі засвоїла, що карати треба так, аби не залишалось доказів. Хоча, в її випадку це мало допомагало: достатньо було Авелін поплакатись – як покарання прилітало, навіть, якщо образа була повністю вигадана донечкою баронів. Тому, Велорі просто намагалась не перетинатись зі своєю наперсницею, але й це не рятувало.

Яке ж було полегшення, коли, по досягненню сімнадцятиріччя, їй підсунули аркуш, в якому йшлось, що Велорі Мірей не має жодних претензій до своїх опікунів, і за підпис на ньому їй було обіцяно навчання в магічній школі. Це, звісно, не Академія, в яку відправляли Авелін, але краще, ніж нічого. В усякому разі, магічна школа давала їй право на отримання ліцензії приборкувачки проклять. І вона підписала – аби тільки швидше здихатись їхньої опіки. Вони навіть навчання оплатили.

А тепер її знов оцінюють з позиції відсутності титулу, ще й натякають на те, що свої здібності вона могла успадкувати лиш від когось більш шляхетного, ніж її батьки. Ніби звичайні люди не можуть мати видатних здібностей! До крику хотілось втерти носа всім цим високоповажним лордам! Але до них поки погано все доходило.

Остаточно розізлившись, Велорі вхопила товстеньку книгу для записів, котра цілком підійшла б для дублювання всіх маніпуляцій з колекцією герцога, перо, чорнила і рвонула до вежі. Благо, в холі вже нікого не було, окрім прислуги, й вона спокійно змогла прочинити двері, знявши всі магічні замки.

Каталог велично красувався на окремому постаменті, виготовленому так, щоб за ним можна було зручно писати навстоячки, розмістивши поруч все необхідне. Його обкладинку темно-бордового кольору було інкрустовано червоним яхонтом у вигляді ока і, попри відсутність зіниці, здавалось, що книга дивиться. Рукавички, в яких треба було з ним працювати, лежали в шухлядці, вбудованій у постамент, але Велорі звикла працювати, захистивши руки спеціальним закляттям. І цей раз не став винятком. Та не встигла вона торкнутись палітурки, щоб розкрити каталог, як відчула, що пальці до неї прилипли.

– Це неможливо! – спробувала обережно потягнути на себе руку дівчина.

На першій сторінці, що вигулькнула з-під обкладинки, миттю з’явився напис: «Зітру все!»

– Навіть так?! – спробувала опанувати себе Велорі і, сформувавши у вільній правій руці вогник, піднесла його до кутового зрізу сторінок.

Куточок почав тліти, але каталог буквально замахав сторінками й згасив. Натомість по центру першої сторінки з’явився рот з іклами. Потім, сторінка почала ставати об’ємною і майже вхопила свою кривдницю за руку. Але Велорі встигла обплутати ікла якимось закляттям й смикнути ним, наче мотузкою, хижо прошипівши книзі:

– Хочешшш… я їх вирву? Всі разом. А після цього виколупаю твоє чарівне око.

Сторінка в одну мить стала пласкою, лиш ікла стирчали понад нею, бо ж так і залишались обплетені закляттям. А під іклами з’явився напис: «Так не чесно!»

– Так я й пропоную чесно: я пишу – ти не заважаєш. Навіть око твоє спеціальним закляттям буду чистити, щоб ти краще бачив.

Сторінки тихо шелеснули і напис змінився: «А це нудно!»