Розділ 6

Управителем виявився літній сухорлявий чоловік, що всім своїм виглядом демонстрував особливу правильність: рівний, як лінійка, ідеально зачесаний, ні пилинки на костюмі, ні найменшої емоції на обличчі. Розпорядження хазяїна дому щодо облаштування кімнати для нової працівниці сприйняв абсолютно незворушно й одразу ж взявся до виконання, роздаючи вже свої розпорядження всім, хто мав цим зайнятись: покоївкам, щоб перевірили приміщення на присутність в ньому пилу; підсобним робітникам, щоб занесли туди письмовий стіл; своєму особистому помічнику – вислухати дьєру Мірей, записати за нею все приладдя, котре їй потрібно та доставити.

А, поки все це виконувалось, Велорі вирішила, що провчити тих двох франтів, котрі так безпардонно обговорювали її особистість, та ще й натякали на зваблення, ніби вона була легко доступною дівкою – то святе діло! Тому, просто повернулась до сховища й, ставши посеред нього, замислилась – з чого б почати? І почати треба було з чогось, що можна було б втілити просто зараз, поки той гість не пішов – він теж «обмацував» її своїм масним поглядом. А застосовувати прокляття до герцога вона не могла згідно з магічною угодою. Ім’я ж графа Велґота в угоді не фігурувало, й стосунку до інтересів держави він зараз не мав.

Почати Велорі вирішила з «Голки тіней», котру помітила ще, коли роздивлялась люстерко. Вона стирчала в спеціальній підставці: середнього розміру, потемніла від часу і своєї сутності, абсолютно непримітна, якщо цю сутність не бачити. А сутність була цікавою: у вушко цієї голки можна було втягнути будь-яке закляття й «пришити» його до людини, навіть не торкаючись останньої. Достатньо було намалювати контури тіла і вписати в них ім’я, а потім «обшити» ці контури голкою з закляттям. Один нюанс – треба було тримати в голові образ того, до кого «пришивали», а вона його добре запам’ятала.

Вкривши руки спеціальним захисним закляттям, Велорі обережно висмикнула голку з підставки та рушила до кришталевого ковпака, під яким ліниво мерехтіла сонна пряжа. Щоб не випустити непотрібні видіння на волю, дівчина сформувала спогад свого сну й, витягнувши його у світлову нитку, вплела до клубка, після чого одразу ж потягнула його пряжу, щоб знайти в ній потрібний уривок. І, за кілька хвилин переглядання, він знайшовся.

Сформувавши у вільній руці закляття-ножиці, вона обережно вирізала шматок, а кінці, що залишились, з’єднались самі. Вирізаний сон Велорі спритно вділа в голку і, обережно тримаючи її в руці, рушила з башти до своєї робочої кімнати. Стіл туди вже принесли, й навіть письмове приладдя було в наявності. Залишались лиш покоївки, котрі, схоже, витирали абсолютно неіснуючий пил – треба ж робити хоча б щось, раз прислали – але їх вона відпустила.

Замкнувши надійно двері, Велорі нашвидку намалювала чоловічу фігурку, вписала в неї ім’я «Равенор Велґот» і пройшлась широкими стіжками по контуру малюнка. Як тільки вона поєднала кінці ниток – прокляття активувалось, сяйнувши червоним сяйвом. Тепер треба було перевірити його дію, і добре, що кабінет герцога знаходився на першому поверсі, тож, можна було не стояти під дверима, а послухати біля відкритого вікна. І те, що воно відкрите, Велорі встигла помітити. Зрештою, якщо з ким і зіткнеться, скаже, що вийшла подихати повітрям та ознайомитись з територією маєтку.

Збігши вниз, дівчина спокійно пройшла повз управителя, котрий роздавав челяді чергові вказівки, і вийшла на ґанок. Роззирнувшись і нікого поблизу не помітивши, вона швидко шаснула до найближчого рогу й побігла на зад будинку. Знайшовши потрібне вікно, Велорі обережно до нього наблизилась, а там… прокляття вже діяло повною мірою.

– Деймаре, – і без того приємний голос графа набув таких млосних інтонацій, що вже від них самих хотілось розтанути, – ти ніколи не пробував з чоловіками?

Кашель герцога, що почувся одразу ж за цим, свідчив, що не пробував, але уточнити він все ж вирішив:

– Ти зараз про що?

– Про близькість, любий.

Після цієї фрази ледь не закашлялась Велорі: аж такого занурення до видіння, котре було вирізано з клубка, навіть вона не очікувала.

– З якого часу ти зацікавився чоловіками, Равеноре? – сподіваючись на жарт, гиготнув герцог.

– Зараз. Дивлячись на тебе, – приголомшив його граф. – В тебе таке мужнє лице. Такі м’язи. А які сідниці!

– Що?! – герцог від хвилювання захрип. – Ти збожеволів?! Які сідниці?!

– Пружні, Деймаре! Пружні! – зі знанням справи зазначив його гість. – Я це помітив ще того разу, як ми з дівчатками матусі Рейв розважались у твоїй ванні.

Почувся звук, характерний для підйому з крісла, й Велорі не втрималась, щоб тихенько не зазирнути всередину. Граф наблизився до абсолютно ошелешеного друга, котрий все ще сподівався на недолугий розіграш, але його товариш манірно вмостився на підлокітник й потягнувся рукою до розстебнутого коміра герцога:

– Мені завжди було цікаво: як це торкатись мужніх чоловічих грудей.

– Темрява тебе вхопи, Равеноре! – відштовхнувши його руку, зірвався з крісла Тревой.

Велорі ж з нетерпінням очікувала кульмінаційного моменту того видіння, котре вона використала, готуючись одразу ж після нього зняти прокляття з графа. І момент не забарився: обхопивши герцога за стан зі спини, граф так смачно припав до його шиї, що той аж зашипів:

– Та ти дійсно збожеволів! – і, вдаривши ліктем під дих, віджбурнув від себе Велґота.

Як тільки граф відлетів до крісла, Велорі миттю розрізала закляттям нитку на малюнку, й чоловік ошелешено втупився у свого друга:

– Деймаре! Я не очікував від тебе такого!

– А чого ти очікував?! – гаркнув герцог. – Що я кинусь у твої обійми?!

– В мої?! – граф, явно нічого не розуміючи, кліпав очима та закипав від злості. – Це тобі приспічило лізти до мене з поцілунками!

– Я ліз до тебе?! – похлинувся обуренням герцог й раптом завмер. За мить, скреготнувши зубами, він кинувся до дверей, розлючено процідивши: – Ах, ти ж, поріддя мороку!