Розділ 3

Перший робочий день Велорі розпочався з ознайомлення з колекцією герцога, котра знаходилась у башті. Але спочатку вони уклали магічну угоду, за якою розпорядниця заприсягалась ніколи не використовувати артефакти з прокляттями як проти герцога, так і проти будь-кого без його згоди. Зрозуміло, що й виносити їх за межі будинку вона також не могла.

Колекція охоронялась досить серйозно. Перші двері до неї ховались за сходами на другий поверх й відчинялись до окремих гвинтових сходів, котрі й вели в башту. І замкнуто їх було не лише на хитромудрий замок, а й на кілька заклять, які Велорі довелось вивчити до найменшої дрібниці, якщо вона не хотіла залишитись, щонайменше, без пальців. Через кілька сходинок стояла пастка, причому, добре замаскована і, якби герцог не зупинив свою нову робітницю, то зупинятись довелося б у металевому павутинні.

Наступна пастка знаходилась вже перед другими дверима й заковувала у кайданки, котрі не кожен маг здатен був зняти. І кілька заклять-пасток поверх замка, які не лише пальчики відірвати могли – вони плювались отрутою в очі, після чого цілком можна було залишитись без них.

Все це довелось вивчити й повторити за герцогом, що прискіпливо стежив за кожним рухом тих самих пальчиків, які легко можна було втратити. Але вивчення магічних формул завжди давалось їй легко, тож, з цим проблем не було. І, нарешті, двері до сховища прочинились, впускаючи їх всередину.

Приміщення було достатньо просторим, але повністю зайняте стелажами й постаментами, на яких мирно… поки що… спочивали різноманітні артефакти, з вбудованими в них прокляттями. І те, що деякі з них були надто потужними, Велорі відчувала буквально шкірою. Від одних віяло страхом, від інших розпачем, а від когось – хіттю.

В центрі стояла мармурова підставка з дзеркальною скринькою, до якої перше повів свою помічницю герцог:

– Запам’ятовуйте, дьєро Мірей. Хоча, – він озирнувся на неї, смішливо підморгнувши, – здається, з пам’яттю у вас все гаразд. Це, – його палець вказав на скриньку, – «Вуаль вічної вдови». Саме мереживо ні в якому разі не діставати! Але ви маєте раз на тиждень очищати внутрішню поверхню дзеркал закляттям «Чистої дитячої сльози». Забудете почистити – і почнеться руйнація спочатку цього сховища. Потім будинку. Кварталу. Міста, – герцог закотив очі до стелі, натякаючи, що масштаб руйнувань буде збільшуватись і далі. – Графік чистки знайдете в каталозі. Тільки, – його губи розтягнулись хижим посміхом, – будьте з ним обережні – він любить приклеювати пальці до сторінок і, якщо ви їх просто від них відірвете – знищите всі записи, котрі я потім змушу вас поновити, а це займе чимало часу. Тому, не забувайте одягати спеціальні рукавички, що зберігаються у шафі поряд. Але ніколи не залишайте їх біля каталогу – з’їсть і не вдавиться!

– Каталог теж з прокляттям? – абсолютно не вразившись його попередженням, поцікавилась Велорі. Її погляд ковзнув обличчям герцога так, ніби він сам був не більш, ніж експонатом у власній колекції.

– Колись був, але я його зняв. Проте, зіпсований характер в цієї речі залишився, – розчарований байдужістю дівчини, вже більш стримано відповів герцог й підвів до іншого постаменту, на якому під кришталевим ковпаком лежав мінливий клубок начебто пряжі, хоча на справжні нитки це не походило: – Сонна пряжа, – кивнув на неї чоловік. – Кожного ранку в клубок потрібно вплести свіжий сон, щоб з нього не вирвались інші, котрі далеко не завжди приємні. Хоча, – хитрий посміх знов ковзнув чітко окресленими губами, – деякі можуть виявитись надто приємними. Але ніхто не знає – до кого який причепиться. І нам доведеться довго бігати найближчим районом, щоб зібрати всі жахи, непорозуміння й еротичні фантазії в тих, хто почне бачити їх наяву, абсолютно не відрізняючи від реальності.

– І навіщо ви це зберігаєте? – Велорі з цікавістю обійшла постамент, роздивляючись мінливу поверхню проклятого артефакту.

– Мила дьєро Мірей, – поблажливий вираз, що миттю сяйнув на обличчі її роботодавця, страшенно хотілось стерти, – ми ніколи не можемо знати – що, де й коли знадобиться. Конкретно ця річ – здатна дезорієнтувати військо супротивника під час війни.

– А ми збираємось з кимось воювати? – натягнувши на себе вираз безневинної наївності, покліпала своїми довгими віями дівчина.

– Не перегравайте, Велорі, – в очах герцога майнуло щось лиховісне, позбавляючи його обличчя награної недбалості. – Вам це не личить, – прискіпливий погляд ковзнув її фігурою, затягнутою цього разу в темно-синій костюм з напівдовгим рединготом, за високим коміром якого ховалось все, що так нахабно розглядав він ще вчора. А все, що нижче, прикривалось його полами до самих колін, щільно закритих ботфортами.

– Зате мені точно личить робота, – без тіні усмішки парирувала Велорі й рушила до найближчого стелажа. – Продовжуйте, Ваша Світлосте.

Невдоволено скривившись, герцог став за її спиною:

– Тут більш дрібні прокляття, – він вказав на пісочні часи: – Годинник вкраденого часу.

Велорі придивилась: червоний пісок сипався вгору і, судячи з того, що там він не накопичувався, а внизу його не ставало менше – він або якимось чином переміщався в нижню частину, або ж постійно безслідно зникав у верхній частині і звідкись брався у нижній.

– На скільки він зупиняє час? – точно визначила вона його основну суть.

– На десять хвилин.

– А в кого і скільки забирає за це?

– Забирає рік життя, – герцог вказав на мініатюрний кристал в основі годинника: – Але, завдяки цьому камінчику, можна зробити прив’язку до когось іншого, щоб не втратити власний час.

Дівчина перевела погляд на золоте перо поруч:

– Це, щоб розписуватись у власних помилках? – її тон трохи віддавав їдучістю, а в очах стрибали смішливі іскорки.

– Майже, – в тон їй відповів хазяїн всього цього добра. – Варто на мить замислитись і ти напишеш все, що думаєш про тих, чиї імена будуть прив’язані до пера. І, якщо влаштовував їм неприємності – напишеш також. Найцікавіше, що сам він цього навіть не помітить. Залишиться лиш поцупити лист й передати за призначенням.