Розділ 1

Очікуючи, поки їй принесуть замовлення, Велорі неспішно гортала проекції повідомлень в магічному віснику, що стояв на кожному столі ресторації, займаючи увагу відвідувачів та відволікаючи від нудьги. Вона не читала їх – вона шукала одне конкретне, про яке вже знала, але, щоб з’явитись за адресою – треба було на цю об’яву відреагувати офіційно і відмітити себе в черзі претендентів на місце розпорядника колекцією проклять.

В об’яві йшлось, що герцог Деймар Тревой шукає сильного мага-приборкувача для впорядкування великої колекції проклять, котра зберігалась в його фамільному сховищі. І шукач роботи мав володіти потужною магією приборкування. Це не було забаганкою герцога – це було необхідністю. Справитись з прокляттями та не дати їм вирватись з носіїв, в яких їх утримували – міг не кожен. А в герцога й без того вистачало роботи.

Велорі торкнулась слова «черга», що спливло перед нею, і побачила цифру «п’ятдесят три». Невдоволено поморщившись, вона обережно запустила всередину магічної кулі закляття-змінювача (благо, сиділа за віддаленим столиком в куту), й за пару хвилин отримала цифру «тринадцять», торкнувшись якої, промовила своє ім’я. І нехай потім розбираються, яким чином черга посунулась!

Судячи з того, що відбір мав початись о десятій ранку, в неї було ще повно часу, щоб встигнути випити свій улюблений напій з зерен драконового дерева та заїсти його не менш улюбленим тістечком «Королівський шарм», котре в столиці виявилось набагато смачнішим, ніж в її рідному містечку. Тут взагалі все виявилось кращим, цікавішим, яскравішим. Ще б цю роботу отримати.

Перекусивши, вона прогулялась вулицею фонтанів, що йшла під уклін, створюючи цілі водні каскади, і насолодилась співом пташок, котрі утворювались просто з води, злітаючи над нею. Процвірінчавши свою руладу, вони занурювались назад, щоб за хвилину злетіти черговою зграйкою зовсім інших співуній.

Будинок герцога Тревоя стояв в кінці вулиці, контрастно вирізняючись своєю бездоганною білизною на тлі хоч і приємних теплих, але не таких аристократичних будов, як його. Він був вищим. Його дах вінчала гостроверха башта. А таких величезних стрілчастих вікон не було більше в жодному будинку поряд.

Перед високими широкими сходами до будинку стояв вже чималенький натовп чоловіків, розтягнувшись вздовж всієї алеї, що паморочливо квітувала бузком всіх відтінків. І весь цей натовп зараз витріщився на блакитноволосу нахабу, що прокрокувала повз них до розпорядника. Висока, струнка, з досить апетитними формами – вона чудово знала, яке враження справляє. І те, що багато хто зараз буквально пускав на неї слини – знала також. Розпорядник навіть не одразу почув її питання, чи то заплутавшись поглядом в її блакитному волоссі, чи то втонувши в насичено-бузкових очах.

– Моя черга – номер тринадцять, – терпляче повторила вона, сяйнувши до нього досить звабливим посміхом.

– Цього не може бути! – видно, прийшов до тями один з зівак. – Це мій номер!

– Перепрошую, дьєре*, – поволі повернулась вона до обуреного, – але ви помиляєтесь. І це легко перевірити, якщо дьєр розпорядник буде таким люб’язним, щоб відкрити список.

Оговтавшись, розпорядник таки дістав з наплічної сумки магічний кристал і відкрив список:

– Тринадцятий номер – дьєра Велорі Мірей! – оголосив він, сам немало здивувавшись прочитаному.

– Це якась махінація! – не вгамовувався посунутий у черзі. – Я точно пам’ятаю, що отримав номер тринадцять! Подивіться ще раз! – наполягав він, тицяючи в магічну кулю: – Товард Крайв.

Невдоволено кривлячись, розпорядник знов розкрив список й зачитав:

– Товард Крайв – чотирнадцятий!

– Але ж… – договорити Велорі йому не дала – її добряче втомила ця безглузда суперечка, тому, непомітно випустивши заспокійливе закляття, вона ледь торкнулась рукава крикуна й цього виявилось цілком достатньо, щоб він змовк.

– Дьєре Крайв, – мило всміхнулась вона йому, – ви ж не хочете зараз заявити, що королівські майстри, котрі створили такі чудові винаходи, як магічна пошта й магічний вісник – припустились помилки в їхній розробці?

Звинувачувати королівських майстрів, схоже, ніхто не збирався. І, побуркотівши про те, що останнім часом жінкам дали занадто багато свободи, бунтівник змовк, хоча й дозволяв собі періодично «жерти» очима нахабну вискочку, поки її не запросили всередину.

Велорі провели просторим світлим холом, підлогу якого було викладено з молочного опалу, а простінки між вікнами прикрашали чорно-сріблясті гобелени з зображенням магічних битв давнини. Колони, на які спирався другий поверх маєтку, постійно змінювали свої обриси: то їх обвивав темно-бордовий плющ, то плетиста біла троянда, то дикий виноград з аметистовими гронами, що аж підсвічувались кожною ягодою. А, часом, там звивались змії.

Кабінет, де герцог особисто проводив відбір, знаходився праворуч від сходів нагору і був досить невеличким: камін, кілька книжкових шаф, шафа з непрозорими дверцятами, стіл і пара крісел. Сам хазяїн стояв, спершись на стола та, схрестивши руки на грудях, з цікавістю роздивлявся претендентку.

Велорі навмисне одяглась з викликом. Досить відкрите декольте, напівоголені плечі, приталена туніка й обтислі штани, заправлені у високі ботфорти – завжди добре відволікали увагу, дозволяючи їй отримати бажане майже не напружуючись. Але зараз могли виникнути складнощі. Герцог – не провінційний хазяїн лавки, чи артефактор. Деймар Тревой вважався сильним менталістом і з ним варто було триматись напоготові.

Його погляд ще раз ковзнув стрункою постаттю дівчини, але пропонувати крісло він їй не поспішав:

– І що ж штовхнуло дьєру… – герцог кинув побіжним поглядом в список претендентів, – Мірей до відбору на таке непросте місце?

– Ви добре платите, Ваша світлосте! – навіть не збиралась лукавити щодо цього Велорі.

За зверхньою посмішкою аристократа одразу ж послідував наказ:

– Роздягайся! – і дівчина відчула, як її сповиває магією підкорення.