Розділ 1

Гільдія пригодників зустріла Рейна гамором, запахом елю та недопалків. Колись він заходив сюди як член елітного загону, але тепер він був ніким. Реєстрація пройшла швидко: ранг F — найнижчий із можливих.

— Тобі потрібно пройти іспит, — сухо мовила дівчина за стійкою. — Вирушай у ліс, збери десять порцій лікувальних трав і доведи, що ти можеш принаймні вижити за межами міста.

Для приборкувача це було елементарним завданням. Рейн вийшов за ворота, відчуваючи дивну легкість. Більше не було гордовитого Аріоса, який постійно віддавав накази. Був тільки він і природа.

Опинившись у гущавині, Рейн заплющив очі та зосередився. Він не став шукати трави сам — він зробив те, що вмів найкраще. Юнак притиснув пальці до губ і видав низький, вібруючий свист. За мить на гілках з’явилося кілька лісових птахів, а з кущів вигулькнув білий заєць.

— Друзі, мені потрібна допомога, — тихо промовив Рейн, і тварини, схиливши голови, ніби зрозуміли його без слів.

Через пів години його сумка була повна потрібних рослин. Але саме тоді, коли Рейн збирався повертатися, ліс здригнувся від жахливого гуркоту. Це був не просто грім — це був звук зіткнення величезних сил.

Рейн кинувся на шум. Вибігши на галявину, він завмер. Посеред повалених дерев величезний лютововк — монстр рангу В — намагався притиснути до землі дівчину. Вона була неймовірно красивою: золотисте волосся, котячі вушка, що притиснулися до голови, і пухнастий хвіст.

«Дівчина-кішка? — промайнуло в голові Рейна. — Але чому вона не відбивається? Вона ж поранена!»

Дівчина виглядала виснаженою, її рухи були сповільненими, а на плечі виднілася глибока рана. Лютововк роззявив пащу для останнього удару.

— Ану геть від неї! — крикнув Рейн, не роздумуючи.

Він не мав магії вогню чи важкого меча. Але в нього були знання. Він вихопив із сумки спеціальний порошок із трав, що відлякує хижаків, і кинув під ноги звіру, одночасно віддаючи наказ декільком воронам, що кружляли в небі:

— Атакуйте очі! Відволікайте його!

Птахи каменем упали вниз, дзьобаючи вовка, а їдкий дим порошку змусив монстра чхнути й відступити. Цих секунд вистачило. Рейн підхопив дівчину під руку.

— Тримайся! Ми маємо йти!

Вовк, ошелешений такою зухвалістю маленької людини, на мить завагався, і цього вистачило, щоб вони сховалися в густому чагарнику, куди величезний звір не міг пролізти.

Коли небезпека оминула, Рейн обережно опустив дівчину на траву. Вона важко дихала, розглядаючи свого рятівника великими золотистими очима.

— Ти... врятував мене? — прошепотіла вона. — Але ти ж людина... і ти такий слабкий.

Рейн гірко всміхнувся:

— Знаю, мені це сьогодні вже казали. Я просто приборкувач звірів. Мене звати Рейн. А ти хто?

Дівчина сіла, розправляючи затерплі вушка, і її погляд став неймовірно серйозним.

— Я — Канаде. З племені котячих духів. І знаєш що, Рейне? Ти зовсім не слабкий. Твій голос... звірі слухаються тебе не зі страху, а з любові. Це рідкісний дар.

Вона простягнула йому руку, і на її долоні спалахнуло м’яке світло.

— Ти врятував мені життя. Тепер я хочу віддячити. Давай укладемо контракт. Я стану твоїм звіром... якщо ти не проти мати таку напарницю, як я.

Рейн затамував подих. Контракт із котячим духом? Це було щось із розряду легенд. Тепер він точно знав: шлях «баласту» закінчився. Починався шлях справжнього майстра.

Рейн глибоко вдихнув. Його серце калатало. Він знав теорію, чув настанови батька, але ніколи раніше не наважувався приручити когось настільки могутнього. Контракт із представницею найсильнішої раси — це не просто домовленість, це злиття двох душ.

Він простягнув руку назустріч Канаде. Його долоня тремтіла, але голос звучав твердо.

— Я, Рейн Шрауд, приборкувач, що шукає свій шлях, звертаюся до тебе, — почав він стародавню формулу. — Якщо твоя воля збігається з моєю, якщо твоє серце готове до спільної долі — назви себе. Хто ти, що стоїть переді мною?

Канаде підвелася, її хвіст спокійно завмер. Вона подивилася йому прямо в очі, і в її золотистих зіницях промайнуло тисячолітнє знання її предків. Вона вклала свою маленьку долоню в його руку.

— Я — Канаде, — чітко промовила дівчина. — Я належу до племені Котячих Духів, найсильнішої раси цього світу. Я приймаю твою пропозицію, Рейне Шрауд. Віднині я — твій фамільяр, а ти — мій майстер.

Щойно останні слова злетіли з її вуст, між їхніми долонями спалахнуло сліпуче біле світло. Рейн відчув, як через його тіло пройшов потужний розряд енергії. Це не було боляче — навпаки, він відчув, як його власні сили, що раніше здавалися обмеженими, раптово почали зростати, підживлюючись неймовірною магією Канаде.

На тильній стороні долоні Рейна на мить з'явився складний магічний символ, який згодом зник, ставши невидимим.

Світло згасло. У лісі знову запала тиша, але Рейн відчував Канаде так само чітко, як власне дихання. Тепер вони були пов’язані.

— Ого... — видихнув хлопець, оглядаючи свої руки. — Яка сила...

Канаде хитро всміхнулася і злегка сіпнула вушком.

— Тепер ти бачиш? Ти приручив не просто кошеня, Рейне. Тепер ми покажемо твоїй колишній команді, на що здатен справжній приборкувач!

Рейн усміхнувся у відповідь. Вперше за довгий час він не відчував себе «баластом». Він відчував себе на своєму місці.