Пролог

— Рейне, ти звільнений.

Ці слова прозвучали різко, наче удар батогом. Рейн Шрауд застиг, не вірячи власним вухам. Він обвів поглядом своїх товаришів — людей, з якими пройшов не один десяток боїв, захищаючи цей світ у команді Героя.

— Що?.. Аріосе, це якийсь жарт? — голос юнака злегка здригнувся.

— Які ще жарти? — лідер загону, самозакоханий красень із золотистим волоссям, зневажливо пирхнув. — Подивися на себе. Ти — приборкувач звірів. Твій максимум — це принести нам води чи домовитися зі пташкою про розвідку. У справжньому бою від тебе жодної користі.

— Але ж я підтримував вас! — вигукнув Рейн, стискаючи кулаки. — Хто відволікав монстрів? Хто добував інформацію? Хто забезпечував табір їжею та охороною? Без моїх звірів ми б не пройшли й половини шляху!

Однак соратники лише глузливо перезиралися. Маг команди скривилася, ніби з’їла щось кисле, а мечник просто відвернувся.

— Ти — баласт, Рейне, — холодно відрізав Аріос. — Ми йдемо на битву з Королем Демонів, і нам потрібні справжні бійці, а не «нянька для тваринок». Здай своє спорядження і йди на всі чотири сторони. Ти більше не член команди Героя.

Через годину Рейн стояв біля воріт міста, тримаючи в руках лише свій старий посох та невелику торбину. Спадковий дар приборкувача, яким він так пишався, тут вважали сміттям.

«Бовдур... Баласт... Нездара...» — ці слова відлунювали в голові, наче отрута.

Він підняв очі на небо, де сонце повільно схилялося до горизонту.

— Що ж... — прошепотів він, і в його очах спалахнув вогник впертості. — Якщо ви вважаєте мене слабким — нехай. Я доведу, що приборкувач звірів вартий більшого, ніж ваші мечі та закляття.

Рейн розвернувся і впевнено крокував у бік Гільдії пригодників. Він ще не знав, що всього за кілька годин його життя зміниться назавжди, а випадкова зустріч у лісі відкриє йому силу, про яку команда Героя не могла навіть мріяти.

Попереду на нього чекав ліс, небезпека та золотаве сяйво очей дівчини, яка змінить усе.