Розділ 9. Без детектива і не туди, і не сюди

Юля

Я завжди чутко сплю. А не вдома, на чужій незнайомій території, то взагалі не сон, а лише дрімота. Тим паче коли розумієш, на чиєму саме ліжку ти спиш.

Втім, навіть спи я наче ведмідь на Новий рік, все одно прокинулася б.

Двері шандарахнули об стіну так, що мене аж підкинуло на ліжку.

Здається, коли я проходила крізь них останній раз, там стояв обмежувач. Але то було колись і ключове слово при цьому «було».

У передпокої автоматично вмикається нічник, але, схоже, тому, хто прийшов, це геть не допомагає. Зате пакети з речами з бутіка стають чудовою подушкою безпеки від розбитого об підлогу носа.

Чую приглушену лайку зі злитих в одне слів і, по-перше, розумію, що це таки Назар, а по-друге, що з ним явно відбувається щось не те.

Не з тих він людей, що перечіпляються на рівному місці.

Втім, вставати не наважуюсь. Хочу подивитися, що він буде робити далі.

Залицянь не боюся, бо на тумбочці біля ліжка стоїть доволі велика та важка лампа, якою я, у разі чого, обов’язково скористаюся. І на цей раз не промажу.

Я ж вже навчена, й на цей раз тренувалася!

Ось тільки чим ближче Назар підходить до ліжка, тим в мене збільшується підозра, що щось таки тут не те.

Лежу на самому краєчку широкого ліжка не рухаючись та відчайдушно вдаю, що міцно сплю. Сама ж, окрім того, що готова будь-якої митті схопити лампу, не менше готова просто підскочити та бігти закриватися у ванну кімнату.

К рім того в мене є ще один варіант розвитку подій.

Ліжко в кімнаті одне, але в кімнаті, окрім нього, ще є широкий м’який диван. І, хоча запасного простирадла я в номері не знайшла, все ж таки зробила там додаткове спальне місце з запасних ковдр.

По тому, як Назар себе зараз поведе, буде залежати, хто там спатиме.

Назар стоїть у ногах ліжка, щось бормочучи собі під ніс, а я вперто чекаю.

Чую, як чоловік зітхає, а наступної миті на мене просто падає щось до біса важке.

Йой!

Хапаю лампу, відчуваю, як мене ривком тягнуть на себе, але я не випускаю її з рук, замахуюся і…

— Хррр! — раптово роздається в мене над вухом.

Застигаю.

— Хрр! — знов те саме.

І жодного руху.

І я лежу не рухаючись із занадто важкою лампою в руці.

Назар ще раз зітхає, щось бурмоче собі під носа, занурюється їм у моє волосся, а потім роздається чергове «хррр!».

І тут до мене починає доходити, у чому справа.

Обережно ставлю лампу на тумбочку, вмикаю її, кілька секунд блимаю очима, щоб звикнути до світла, й повертаюся до Назара.

Достатньо всього одного погляду, щоб усе зрозуміти.

Можливо, я помилялася, але, всупереч будь-якій логіці, я не повірила в розмову телефоном, коли Назар пішов бозна куди з номера. Але зараз…

Стуляю очі й намагаюся обережно вислизнути з таких раптових і міцних обіймів.

Обіймів…

Чомусь від цього слова мене внутрішньо пересмикує, я різко відкидаю руку Назара, вилізаю з-під ковдри, поверх якої він на мене звалився, та встаю з ліжка.

Роблю глибокий вдих і намагаюся заспокоїтися.

Цілий день я якось трималася, вмовляла себе, що Назар мені ніхто й всі його витівки не мають до мене жодного відношення.

А зараз мені гірше, ніж коли я побачила, як він цілує ту білявку.

Юлько! Не смій!

Відчайдушно б’ю себе кулаками по стегнах, намагаючись привести до тями.

Хто він мені?

Ніхто!

Прямую до вікна, відсмикую важкі гардини та відкриваю стулку.

Холодне зимове повітря б’є в обличчя, наповнює легені й прочищає розум.

Дурепа.

Впираюся руками в холодне підвіконня та дивлюся в темряву вікон дома напроти.

Хто він?

Козел. Самозакоханий егоїст, який за собою не бачить світу білого.

Все це, Юлько, ти вже проходила. І знаєш, чим це закінчиться, якщо ти хоч на мить дозволиш собі піддатися будь-яким почуттям.

Не можна.

Тож не відвертайся зараз, боячись відчути біль. Навпаки. Дивись. Дивись, вбирай та запам’ятовуй, поки остаточно не відверне.

Рішуче зачиняю стулку та повертаюся до ліжка, на якому наче багатоголосий хор хропить Назар.

Сумнівів у його стані в мене нема. Я вже не дивуюся, що він наче мішок картоплі звалився на мене зверху. Мене більше цікавить, як він взагалі дістався до номера. Рачки ліз чи що?

Не втримую злу усмішку, уявляючи собі це видовище. Гарний, мабуть, був цирк для обслуговуючого персоналу готелю. Як і для мене зараз те, що Назар лежить у ліжку в чоботях та куртці.