Розділ 7. Гра почалася

Тобто?

На мить завмираю, усвідомлюючи слова Назара.

Невже це правда?

Невже моєму босу настільки плювати на мене?

Я не маю на увазі, що я не викликаю в нього ніяких почуттів як жінка. Це й кроту зрозуміло. Якби щось було, то він давно б повівся на мої настирливі спроби спокусити його. Тим паче зараз він доволі чітко дав зрозуміти, що ніхто, окрім Русі, його не цікавить. Та і я сама, знов-таки, чудово це бачила й під час їхнього танцю, й катання з гірки.

Але невже йому плювати на мене і як на працівника?

Стільки років разом — і все коту під хвіст?

Невже я дійсно зовсім не потрібна Ярославу?

Від образи на очі накочуються сльози, а потім мене накриває гнівом.

Е, ні!

Навіть якщо Ярослав дійсно віддав мене Нахабі, наче якусь непотрібну дрібницю, то це ще не значить, що мене можна так легко взяти.

Думаєш, отримав слухняну іграшку? Як ти там мене називав? Продажна дівка?

Так от, любий Назарчику, щойно ти отримав не подарунок долі, а цілодобовий головний біль із вічними проблемами. Не знаю, куди саме ти зібрався мене везти, але ця мандрівка тобі точно не сподобається.

А коли настане останній день, ти сам, на своїх власних рученьках, віднесеш мене в офіс Альді й будеш вмовляти Ярослава забрати мене назад.

— Ну що ж, — різко видихаю та продовжую, — добре, бос-с. Будемо вважати, що на час відрядження ти дійсно мій бос, а я твоя підлегла.

— А як же поважне звернення до боса на «ви»? — щасливо посміхається Нахаба.

— А ось це вже зайве, — посміхаюся я у відповідь, наче справжня акула. — Тут вже обирай. Або бос, або на «ви».

— Хм, — замислено муркотить Назар, ще й носом починає тертися об мою щоку.

От же котяра.

— Я обираю боса. Все одно там, куди ми їдемо, нема різниці між цими зверненнями, а після повернення ти сама захочеш звертатися до мене на «ви».

Так-так, звісно. Особливо назавжди закривши за тобою двері Альді.

Відчуваю, як Назар задоволено зітхає, прибирає руку з моєї талії та нарешті відступає назад.

— Ходімо, — зневажливо кидає мені та прямує до дверей термінала. — Реєстрація рейсу повинна вже розпочатись.

Повертаюся за ним, дивлюся, як він, як зазвичай, розслаблено заходить у приміщення, й розумію, що мою валізу ніхто не збирається тягти.

Звісно, вона на коліщатках і для її переміщення не треба багато сил, але ж сам факт залишається.

Ну й добре. Ще один привід для помсти в скарбничку, хоча вона, здається, й так вже переповнена.

Беру валізу за ручку та тягну слідом, поспішаючи наздогнати мого нового «боса».

На стійці реєстрації взнаю, що ми летимо не до Зальцбурга, як було вказано в моєму листі відрядження, а до Відня.

Що ще раз підкреслює, що моє відрядження не більше ніж фікція.

Втім, я намагаюся поводитися так, щоб усі мої емоції залишилися всередині, а заодно починаю розмірковувати, з яких саме пакостей варто розпочати мій Великий шлях помсти.

І я таки на правильному шляху, бо доля знов повертається до мене обличчям. Такий омріяний шанс з’являється буквально за кілька кроків.

Назар перший проходить через рамку металошукача. Поки він збирає свої речі зі стрічки транспортера, я встигаю одними тільки губами прошепотіти митнику, що стоїть перед рамкою, слово «наркотики» та потайки вказати пальчиком на свого нового боса.

Мить — і до Назара підходить працівник митниці та просить його пройти в кімнату для особистого огляду.

Нахаба кидає на мене насторожений погляд, але я вдаю, що саме зараз дуже зайнята збиранням власних речей зі стрічки.

Мабуть, вперше в житті мені довелося докласти стільки зусиль, щоб втримати посмішку.

Зате, коли Нахаба зникає за дверима митної служби, я вже не соромлюся у виплеску емоцій.

Щиро посміхаючись сідаю в крісло, які рядком стоять біля пункту пропуску, та насолоджуюся уявленням того, що зараз доводиться пережити Нахабі.

Що, шкідливий багатенький хлопчик, думав, на тебе нема управи? Думав, у тебе все куплено та схоплено. А ні. Працівникам аеропорту начхати, скільки в тебе грошей. Так що тримай відповідь міцніше. І пам’ятай, що це тільки початок.

Нахаби нема хвилин зо п’ятнадцять. За цей час я встигаю трішечки заспокоїтися, привести думки до ладу та зрозуміти, що не все так погано, як я уявляла собі спочатку.

По-перше, слова Назара про те, що Ярослав не замислюючись віддав йому мене наче річ, лише слова. За Нахабою не стане збрехати та перекрутити все що завгодно. Так що правду я дізнаюся, лише коли сама, особисто, а не телефоном, переговорю з Ярославом.

По-друге, якщо моє відрядження фікція, то можна не напружуватись із зобов’язаннями. А звідси випливає по-третє.

Я можу вважати, що я у відпустці. Хай разом із Нахабою, але я зобов’язана насолодитись цією мандрівкою. Все ж таки не кожен день я маю можливість помандрувати містами Європи. Тим паче так неочікувано.