Розділ 5. Бос? Чи не бос?

Назар

Дивлюся на себе в дзеркало й не можу повірити власним очам.

Величезний синець на пів правої руки й вельми красномовний слід від укусу на плечі лівої.

Ще й болить, зараза, добряче.

Н-та-а-ак. Дожився.

Втім, не зорієнтуйся я вчасно, дійсно міг би зараз валятися зі зламаним носом чи розтрощеною щелепою.

Бачив же, що в неї щось є в руці, але до останнього не вірив, що Юля наважиться на щось серйозне. Тим паче що до цього я її добряче налякав.

Помилитися щодо страху я не міг. Я його відчував. Нутром, наче звір.

Зазвичай, щоб дізнатися, чи боїться людина, мені не треба на неї дивитися. Жах завжди витає в повітрі, наче запах. Тільки відчувається більш гостро й завжди будить бажання остаточно задавити жертву.

Через це я настільки його ненавиджу. Особливо враховуючи те, що саме з ним мені частіше всього доводиться працювати.

Ось і Юля боялася до трясучки. Але це не завадило їй помститися мені.

Ще і як красиво примудрилася це зробити. «Коли хтось розпускає руки, він автоматично знімає всі обмеження з того, проти кого їх розпускає».

Від згадки її слів аж язиком від задоволення цокаю.

Гаряча штучка.

Такі, як вона, велика рідкість.

Пристрасна, нестримна, вперта й дійсно не боїться йти проти власного страху. Мало того, розум у неї працює наче годинник. Ще й спостережлива до біса.

Норовлива, правда, та й меркантильна до доларів в очах. Але то таке. Можна трішки життю повчити, підштовхнути — й сама виправиться.

Чи навпаки. Приб’є чимось важким тихенько вночі й скаже, що так і було.

Боже, про що я думаю?

Опускаю голову та тихо сміюся сам із себе.

Кому сказати, не повірять.

Мало того, що дозволив жінці побити себе, так ще й пригадую це, смакуючи, наче останній мазохіст.

Що, Назаре, зачепила тебе секретарочка? Ще й чужа.

Знов піднімаю голову та всміхаючись дивлюся у дзеркало.

— А хто сказав, що чужа?

Що я там їй на прощання наговорив? Пообіцяв, що стану її босом?

А обіцянки не цяцянки, їх треба виконувати.

Так що, люба Юлечко, нікуди тобі від мене не подітися. Тим паче що Ярославу тепер точно не до тебе буде. Та й не цінував він тебе ніколи.

А я вже такої помилки не допущу.

Зранку заходжу в офіс Яра дещо раніше, сподіваючись застати Юлю саму.

Не для того, щоб якось позагравати. Не вважаю це за потрібне.

Втім, я сподіваюсь, що за ніч дівчина встигла заспокоїтися і дасть мені відповідь, де вона бачила того хлопця, за яким ми вчора спостерігали.

У тому, що вона бачила його раніше, я певен на всі сто відсотків. Саме бачила, а не була знайома.

Мені достатньо навіть такої дрібниці.

Деяку інформацію по ньому мої хлопці вже накопали. Таку, наприклад, як зв’язок із Мариною, дружиною Ярослава.

Виявилося, що вони коханці. Це було очікуваним і не стало для мене великим сюрпризом.

Водночас це не пояснювало, яким чином у мережі компанії з’явилася фотографія Ярослава з Русланою. Згідно з даними моїх спеців, фотку залили в мережу саме з офісного комп’ютера.

Марина такої можливості не мала, цей хлопець теж. Але він міг бути проміжною ланкою між Мариною та невідомою «своєю людиною в офісі».

Яку мені треба знайти.

— Крихітко, — відчиняю я двері приймальної і з широкою посмішкою переступаю поріг.

Збираюся привітатися, але вчасно розумію, що це безглузда ідея.

Моя люба секретарка дивиться на мене так, що я почуваю себе тореадором, що вперше вийшов на арену.

Скільки ж в ній емоцій, вогню та пристрасті.

Солоденька дівчинка.

— Крихти це те, що залишається від хліба, який тупим ножем ріжуть. А я Юлія Дмитрівна, — цідить скрізь зчеплені зуби.

Хм… Кусається.

Може, спитати її, чи не болять ручки після вчорашнього?

Так вона ж вирішить, що це я намагаюся нагадати їй про те, як стяжкою їй зап’ястя скрутив, а не переймаюся, що їй важким камінцем махати довелося.

Ех, отак і проявляй турботу до жінок. Ніколи не цінять.

— Крихітко, — повторюю, розслаблено крокуючи до дивану.

Сідаю, витягаю ноги та з задоволенням, до хрусту потягуюся.

Ну треба ж мені якось натякнути, хто тут із нас начальник. А то такими темпами скоро вижене мене так само, як я вчора випроваджував її зі своєї машини.

— Зроби-но мені каву. Як завжди, міцну та без цукру.

Посміхаючись, спостерігаю, як у дівчини ледь дим із вух не йде, та намагаюся вгадати, яку саме гидоту вона мені туди додасть.