Розділ 4. Не зли мене!

Пташка…

Від цього слова в мене перехоплює подих, крижані пальці минулого вмить стискають горло й тіло кам’яніє в очікуванні болючих ударів.

Ні!

Це лише пам’ять. Минуле, яке за жодних обставин не повернеться до мене.

Намагаюся скинути внутрішнє заціпеніння й різко б’ю ліктем назад.

Черговий ривок, мій лікоть не потрапляє в ціль, зате виявляється міцно зафіксованим, разом з іншим.

Намагаюся вдарити зловмисника підбором чобота, втім, знов невдача. Замість того, щоб попасти в звід стопи, сама ледь не падаю від короткої підсічки.

— Тихо, тихо, — знов роздається шепіт біля мого вуха, а разом із ним — і короткий смішок. — Я і так чудово знаю, що ти рада мене бачити.

Дідько.

Взнаю знайомі глумливі нотки.

Нахаба.

Звідки він тут узявся?

Намагаюся сказати, щоб Назар відпустив мене, але замість цього лише нерозбірливо гмикаю. Чоловік досі міцно затискає мені рота, та й руки теж в мене зафіксовані занадто міцно.

— Що-що? — знов сміється Нахаба. — Не чую. Щось у мене, мабуть, зі слухом. Ти щось хочеш мені сказати?

Силкуюся штовхнути Назара плечем, а потім стегном, але знов все марно. Він надто міцно тримає мене.

Ну й добре. Спробуємо по-іншому.

Пробую вдруге промовити прохання відпустити мене. І, хоч замість слів мені знов вдається видати лише незрозуміле мукання, я чудово розумію, що Назар знає, що саме я промовляю.

— Що-що? — з черговою усмішкою повторює чоловік. — Міцніше тримати тебе? Поцілувати?

От же, нахаба.

Зле гарчу та вчергове намагаюся дістати до покидька хоч чимось, але знов марно.

Та що ж це таке?

— Вибач, сонечко, — між тим продовжує Назар. — Але продажні дівчата мене геть не цікавлять.

Що?!

Це я продажна?

Ах ти ж щур підкилимний! Та щоб тебе всі блохи міста полюбили. Щоб над тобою в кожної ворони розлад шлунку починався. Щоб у тебе кожного дня вдома каналізацію проривало. У-у-у, сволота тиждень немита. Як же я тебе ненавиджу.

Від гніву, що накочує на мене, я навіть вириватися припиняю, зате в голові одна за іншою спалахують сцени майбутньої помсти.

Значить так? Ось ким він мене вважає. Продажною дівкою.

Що ж, Юлечко, може, ти й сама привід йому дала, бо не схотіла підставляти боса та не дала одразу ляпаса за те, що тебе так принизливо обмацали.

Тож тепер, Юленько, доведеться тобі це виправляти. І бажано зробити це витончено. Щоб деяким Нахабам до кінця життя гикалося при одному тільки згадуванні про твою особу.

Втім, не встигаю я зупинитися на варіанті помсти, як Назар різко смикає мене та чи не волоком, наче мішок картоплі, тягне кудись вбік.

— Вибач, люба, — доволі зле гарчить він, коли я знов починаю вириватися, — але нам пора побалакати без зайвих очей та вух.

Що значить без зайвих?

Від останніх слів у мене повзе по спині холодок, але я вперто намагаюся триматися.

Що б там не стало, я не повинна впадати в паніку. В жодному разі. Інакше тоді дійсно настане капець. Треба просто триматися й чекати влучного моменту, щоб збігти.

А він буде. Обов’язково буде.

— Допоможи мені, — чую, як до когось звертається Назар, але не можу повернутися, щоб побачити.

Спільники це погано. Дуже погано. Але шанс все одно ще є.

Наступним чую позаду звук дверцят, що від’їжджають убік, як це зазвичай буває в мікроавтобусах, а потім якийсь хлопець підхоплює мене за ноги й допомагає затягнути мене всередину.

А я навіть пискнути не можу.

Чорт. Оце вже зовсім паскудство.

— Залиште нас, — вчергове віддає Назар комусь наказ.

Я знов чую гуркіт дверей, але повернутися досі нікуди не можу. Тому доводиться задовольнятися баченням спинки крісла авто, у яке мене «ткнули» обличчям.

— Кричати не рекомендую, — вкотре чуже дихання обпалює моє вухо. — Як і злити мене. Зрозуміла?

Намагаюся кивнути й нарешті відчуваю, як чужі міцні руки відпускають мене.

Нарешті!

Втім, моя радість недовга, адже виявляється, що разом із тим, що Назар тримав мене, не даючи мені ворушитися, він не давав мені впасти. А щойно відпустив, то й я полетіла на підлогу.

От же хитра зараза. Навмисно ж так зробив.

Хочеться накинутися на нього з кулаками, вчепитися нігтями в його випещене обличчя й шкрябати, шкрябати, доки нічого не залишиться від його гидливої посмішки.

Але я не поспішаю.

Занадто чудово розумію, що, хоч ми зараз у машині самі, його хлопці поруч. А те, що вони не хлюпики, я вже зрозуміла по тому, як мене затаскували в це авто.