Розділ 3. Дива у клубі

Проходжу широкий коридор і обережно зазираю в головну залу клубу.

Напівтемрява та легка, приглушена музика, стають моїми помічниками, але одразу заходити я все ж не поспішаю.

Обережно визираю й зі здивуванням виявляю, як Руслана доволі емоційно щось розповідає Назару. При цьому навіть руками розмахує, що для неї геть не типово.

Цікаво. То що ж тут насправді відбувається?

Невже я помилилася? Чи Нахабник вже встиг настільки задурити голову моїй подружці, що та геть увесь розум розгубила й встигла втріскатися в нього по самі вуха?

Занадто багато питань, і тепер вже точно я не можу залишити все це просто так.

Добре, що я за ними поїхала.

Вловлюю момент, коли Назар із Русланою зайняті виключно одне одним, і швиденько, навшпиньки та перебіжками, крокую до сходів на другий поверх.

Ще більш обережно піднімаюся ними, завмираючи від кожного руху парочки, та нарешті добираюся на місце.

Тепер треба вибрати столик так, щоб залишатися непомітною для відвідувачів зверху, одночасно маючи змогу самій все бачити.

Нелегка задача.

Де б я ще пограла в детектива?

Змінивши близько трьох столиків, я нарешті знаходжу місце, що відповідає всім моїм вимогам.

Зручненько вмощуюсь і… бачу, як Назар веде Руслану за столик, всаджує її, потім розвертається та прямує до виходу з зали.

Що? Він знущається? Я ж тільки нормально всілася!

І куди це він пішов?

Від обурення ледь не б’ю кулаком по столу, адже мені тепер знов доведеться спускатися. При цьому спускатися швидко, щоб не втратити можливість побачити, куди саме попрямував Назар, і при цьому не попастися на очі Русланці.

Раніше я любила шпигунські фільми, але після сьогоднішнього дня я, схоже, зненавиджу їх.

Зле гиркаю, але саме в цей час Руся кличе офіціанта, тож я намагаюся не впустити раптову нагоду спуститися непомітно.

Мчу немов лань, застрягаючи підборами в щілинах між сходинок. Кляну дизайнера, який додумався вигадати настільки ідіотську та незручну для підборів форму сходинок, але до виходу встигаю добігти до того, як офіціант відходить від Руслани.

Прикриваю за собою двері та полегшено видихаю.

Так, а куди тепер? Куди міг піти Назар?

Знов зле гарчу, адже розумію, що таки загубила свій найголовніший об’єкт спостереження.

Дідько!

Прямую до фойє, оскільки коридор веде саме до нього.

Знов обережно визираю, але приміщення пусте.

Так, думай, Юлько, думай. Куди міг піти клятий вередливий Нахаба?

До машини точно ні. Бо вона стоїть доволі далеченько від входу в клуб, але при цьому я чудово бачу її крізь величезні французькі вікна.

Окрім проходу до головної зали у фойє є ще роздягальня, але вона зараз ще зачинена. До того ж я не думаю, що Назар сховався десь під стійкою роздягальні.

Є ще дві невеличкі двері, що ведуть до вбиральнь, втім якщо Назар збирався б туди, то нащо було виходити з зали? В залі є свої вбиральні.

А от останні двері, які розташовані майже в самому кутку, можуть бути саме тим, що мені треба. Тим паче що на них красується табличка з написом «службове приміщення».

Обережно відкриваю двері й знаходжу за ними черговий коридор із ще чотирма дверима.

Емм… і куди далі?

Поки стою, відчайдушно напружуючи мізки, чую вдалечині якийсь шурхіт.

Миттю кидаюся в напряму звуку та знаходжу в кінці коридору сходи на верх.

Чудово! Вдача знов на моєму боці.

Тим паче що тут сходи нормальні, вкриті плиткою, а не незрозумілими ажурними металевими листами.

Втім, я все одно намагаюся підніматися якомога обережніше та тихіше.

Добираюся до наступного поверху, визираю з-за кута і з полегшенням видихаю.

Назар доволі розслаблено прямує по коридору до дверей із табличкою «директор». Отже…

Від дзвінка телефону ледь не підскакую, а Назар напружено застигає.

Чорт! Чорт, чорт, чорт.

Миттю ховаюся за кут та намагаюся якомога швидше дістати з сумочки телефон.

Якщо Назар зараз повернеться назад до сходів і побачить мене, це буде суцільна катастрофа.

Нарешті дістаю телефон, але якогось дідька замість того, щоб відбити дзвінок, навпаки, приймаю його.

У-у-у! Та що ж це за невдача така?

— Так, — гарчу в слухавку, змінюючи голос та прикриваючи рота долонею.

Те, що на сходах хтось є, Назар вже точно зрозумів. Втім, зараз головне, щоб він не зрозумів, хто саме.

Тому розвертаюся та, вже не намагаючись рухатися безшумно, крокую на перший поверх. Сподіваюся, Назар не взнав мій голос та вирішив, що то просто хтось із працівників клубу ходить туди-сюди.