Розділ 2. На заваді

Назар

Гарний день. Не встиг розпочатися, а я вже маю купу нових зачіпок. Краса.

Зараз ще дещо розпитаю в Ярослава, й можна рухатися далі.

Відкриваю двері приймальної, збираючись одразу пройти в кабінет Ярослава, але ледь не перечіпляюся через поріг.

Юленька, розчудова секретарка, подає якомусь кнуру каву.

Ще й вигинається, ледь не вивалюючи на відвідувача груди, та з усмішкою на пів обличчя.

Мало того, зараза така, подає каву особисто в руки, а той хряк так і тягнеться своїми товстими обрубками, щоб накрити її витончені пальчики.

Хм… Ну то нічого. Зараз ми красуні полювання трішечки зіпсуємо. А заодно й зовнішність черговій жертві підправимо. А то цей хряк якийсь занадто прилизаний. Треба його трішки скуйовдити та додати барвистості до напрочуд білосніжної, наче в клерка нижньої ланки, сорочки.

Швидко прямую до дверей кабінету Ярослава, але, проходячи повз Юлю, яка занадто демонстративно вдає, що не помічає мене, ніби випадково підбиваю носком черевика один з її підборів.

Звісно, дівчина не втримує рівновагу, різко сіпається, чашка злітає з блюдця, виплескуючи вміст прямо на пузо хряка, але впасти самій Юлі я не даю.

Хутко підхвачую її, міцно притискаючи спиною до себе.

Кнур несамовито верещить, намагаючись змахнути зі свого костюма темну гарячу жижу, Юля відчайдушно старається зробити вдих, а моя долоня опиняється прямісінько на грудях дівчини.

Залишилося лише пожамкати їх, що я негайно, та зовсім не соромлячись, й роблю.

Так, я ще та сволота. Вмію, практикую, знаю.

Але ж завершити виставу на цій ноті буде занадто прісно.

— Ох, вибачте нашу Юленьку, — розпливаюся чи не в найдобрішій посмішці. — Вона в нас завжди дещо незграбна. Дякуйте богові, що прямо окропом з чайника вас не облила.

Хряк здивовано витріщається на мене й отримує у відповідь вже зовсім іншу посмішку.

Бліднішає, чудово розуміючи мій натяк у стилі «біжи, хлопче, швидше» та дійсно зривається з дивана й вибігає з приймальної перелітним кабанчиком.

От і молодець.

— Ти! — крізь зуби зле гарчить Юля.

Вже прийшла до тями?

— Ммм? — одразу повертаюся я до неї, притискаючи до себе ще міцніше.

— Ви, — миттєво виправляється дівчина, але тон голосу змінювати не поспішає. — Негайно відпустіть мене.

— А то що? — питаю, вчергове даючи волю своїй долоні.

Ох, крихітко, ти ж навіть не уявляєш, з ким маєш справу.

— А то я покличу Ярослава Вікторовича, — дещо розгублено, але все ще зле гарчить красуня.

— Хм, — кошуся на двері кабінету свого друга. — Судячи з того, що Яр досі не вийшов дізнатися, чого верещав той кнур, його тут нема. Я правий, крихітко?

— Я покличу охорону, — знов гарчить красуня, підтверджуючи мої висновки.

Отже, Ярослава в його кабінеті дійсно нема.

— І що ти їм скажеш? — нахиляюся я ближче до шиї дівчини та з задоволенням вдихаю її аромат.

А пахне вона чудово. Духи відчуваються лише ледь-ледь і не заважають її власному запаху.

Спокуслива дівчинка. Знає, як правильно зваблювати чоловіків.

— Відпустіть мене, — вже більш спокійно промовляє Юля.

Схоже, вона вже цілком взяла під контроль свої емоції, тож гру можна вважати завершеною. Який сенс намагатися спровокувати на емоції того, хто грає ними наче жонглер кульками в цирку?

Це просто безглуздо.

Розтискаю руку та даю Юлі зробити крок убік.

За якісь долі секунди вона приводить себе до ладу, поправляючи одяг та зачіску, й повертається до мене з виглядом снігової королеви.

Схоже, зараз мене намагатимуться поставити на місце. Ну-ну.

— Ви хоч знаєте, хто це був? — Юля складає руки на грудях та вигинає брову.

Ну прямо вчителька перших класів зібралася вичитувати недбалого учня.

— Уявлення не маю, — засовую руки в кишені та зневажливо хмикаю.

Треба ж мені якось відповідати образу нахаби.

Юля загрозливо зітхає, явно збираючись прочитати мені цілу купу нотацій стосовно того, яке я маю право вмішуватися в чужий бізнес та які збитки я щойно наніс компанії, але я не даю їй цього зробити.

— Але я можу зробити припущення.

— А саме? — Юля недовірливо хмикає, але явно зацікавлена моєю пропозицією.

Що ж, крихітко, зараз подивимось, наскільки ти сама професійний мисливець.

— А саме про те, наскільки справді так жахлива для Альді втрата цього відвідувача.

Юля ще зневажливіше хмикає, і я розпочинаю чергову виставу.

Сідаю на диван, розслаблено закидую ногу на ногу, та промовляю: