Глава 14

Затримала дихання й хоч двері відкрились самі по собі, навіть до химерної ручки не торкнулась, застигла, мов вкопана. Серед просторого приміщення на диванчиках сиділи ректори й Абель. Рудий очей не зводив, здавалось — ще трохи й впустить бокал з напоєм. Рамон недобре зиркнув й нахмурився.

— Заходьте, вало, — Раньє прочистив горло. — Ми вас зачекались.

Не стала буркотіти, що зовсім недавно та трійця вітала адептів й традиційний танок вела, а наразі всілась, часу пройшло зовсім мало й коли вони тільки встигли? Мені холодно й незручно тут. Сироти проходились по тілу, а за спиною захлопнулись важкі двері. Ледь втрималась на ногах від несподіванки.

Що ж, Еллак зі своїми витівками точно мене підкосив, наче той жнець під час жнив. Мені вказали на невеличке крісло, яке стояло посеред кімнати. Таке собі місце для дитини, що провинилась. Сіла невпевнено, долоні спітніли. Певно то не сам кабінет, а якась приймальня. Принаймні за спинами вельмишановних знаходились проходи до наступних кімнат. Відповідно білого та чорного кольору. Стіни жовтуваті та зовсім голі, ніби у лікарні.

«От чого ти на мене вилупився, рудий?» — подумала, складаючи руки на грудях.

Вперлась у тверду спинку й прийнялась очікувати. Не просто вони зірвали мене з вечірки? Вже якусь мерзоту надумали, а мені віддуватись за всіх.

— Набагато краще, — проскрипів Абель з якоюсь радістю, — її аура стабільна, сили повертаються.

Всі троє наче сканери в очах мали: хотіли просвітити наскрізь. Чокер здавлював горло, а серце билось. Відчула незвичний прилив жару. От що мені робити?

Його Величність підійшов ближче, посміхаючись. Його обличчя в шрамах виглядало химерним, так й не скажеш, що перед тобою стоїть король.

— Полювання на драконів, — сухо відповів, ніби думки зумів прочитати, — усіляке трапляється.

Ректори насупились, стали похмурими. Останні згадки про святковий настрій випарувались з їх поведінки. Ще більше насторожував Рамон. Той ніби чогось очікував, от тільки що задумав інтриган?

— Чи наша вала Лейла обіцяла комусь зустріти світанок разом?

— Що? — насупилась, бажаючи, щоб на Абеля впало щось важке.

Я ще пам’ятала зустріч в лікарні, та зверхність просто так з думок не зітреться.

— Ніби в мене є час для таких дурниць, — пробуркотіла відвертаючись.

Лиш зараз помітила, як стиснув кулаки темний ректор, як приховував огиду та ненависть. Коли Абель підійшов ближче, Раньє ледь втримався на місці. Напевно, контролював себе бідолашний, щоб лиха не вкоїти.

— Мені подобаються результати навчання матері моїх майбутніх дітей, — прошелестів король Фіялісу, — нестабільність проходить, вона не згорить, не дасть справдитись усіляким байкам про великого дракона.

Через втому сенс сказаного дійшов з затримкою.

— Що? — підірвалась й зазирнула йому ті безсоромні зелені очі. — Я тобі не лялька, знайди собі іншу жінку, ти ж правитель…

Абель хмикнув.

— Нащо шукати, якщо вона стоїть поруч?

— Таких як ти, у моєму світі називали дебілами, — поморщилась, — існують й інші слова, але вони для тебе занадто благородні.

— Чужинка, як ти смієш… — прошипів, як та кобра перед атакою.

У його долонях з’явилась сфера заклинання. Навіть не помітила, як Раньє опинився поміж нас. Світлий ректор не вмішувався, задумався.

«Що, вже продав мене йому?» — захотілось закричати, але намір стримав позив нудоти.

— Досить! — рявкнув мій куратор. — Ваша Величносте, вала ван Атіс адептка Амору, вона сирота й захищати її права мій привілей. Я вже казав, що зовсім нерозумно витягувати бідолашну зі святкування задля ваших примх.

Відійшла від них, ледь не до дверей. Чоловіки не помітили, як спасувала. Захопились одне одним, мов давні вороги.

— Ти, черв’як чорний, — цідив крізь зуби Абель, — маєш хоробрість вказувати мені, королю! Мені, тому хто очолює загін полювальників на драконів…

Не знаю, що більше додало вогню в обставини: чи то згадка про драконів, чи рух темного… Раньє просто накрив долонею сферу заклинання монарха й розсіяв її на маленькі частинки. Двері за спиною безшумно відчинились. Вловила схвальний кивок Рамона й блискавкою метнулась в коридор, ледь не гепнувшись на підлогу.

Тут мене й зустріли.

— Вало Лейло, — жіночий голос став несподіванкою, дещо радісний, дещо хмільний, — що вас так налякало?

Я б сказала їй про нудоту, але в ту мить, коли впізнала Емеру, тіло паралізувало. Викладачка схилилась наді мною, швидко вхопила за ліктя, ледь чи не по підлозі поволокла у темряву.

Коридори у замку академії мали особливість бути довгими, місцями перетинались, мов ті перехрестя та ховали чимало закутків. Переходи біля ректорської частини нині пусті: ні привида, ні живої душі, ні, навіть, спалаху магії. Лиш зусилля Емери, як й перекошене обличчя.

— Тільки крикнути спробуй, — від погрозливого тону стиснулось серце, — родичів справжньої Лейли побачиш на небесах!

Зап’ястя оповила магічна мотузка.