Глава 13

Я ледь трималась на ногах після декількох несамовитих днів боротьби з привидом, шаленого темпу навчання, стримування сил та всієї каші, що встигла заваритись. Слова Рамона все ж проросли у душі паростками тривожності, садівник, що ці зерна закинув — мастак! Ралья отримав прочуханки за свої поневіряння й тепер прикидався сірою тінню, слідуючи за мною скрізь, де тільки міг.

Виявилось: не тільки я відчуваю страх й чиюсь присутність. Одногрупниці, з якими довелось тягнути лямку теоретичних занять у темного ректора, теж жалілись на щось гнітюче. Значить, по академії хтось бродить невидимим?

Куратор лиш недобре морщився на наші скарги, більше його цікавили знання. Заняття змінювались заняттями, не залишаючи зовсім вільного часу. До своєї кімнати я приповзала пізно, ледь-ледь волікла ноги. Знала: навчання тут легким точно не буде, але не настільки ж?

Стояла й дивилась у дзеркало. Змарнілий та змучений вид не приховували ті креми та косметика, що знайшлись у скрині під одягом. Чимось схожим, вдосконаленим я користувалась вдома, а тут… Всі речі, вочевидь, ручної роботи. У дорогих баночках зі скла й візерунками. Й лиш зараз, тримаючи пудру в руках, мудрувала над питанням: «А нащо їм на мене так тратитись? Чи не спланували майбутнє, а мене до відома не поставили?»

Так, Рамон натякав на призначення чужинок, але… Я тільки з горем базу магії опанувала! Прижилась білою вороною серед круків. До правди — мені ще вчитись та вчитись й зимові канікули не допоможуть заповнити пробіли.

Чомусь мені здавалось з кожним днем: часу в мене мало. Зовсім. В бібліотеці намагалась віднайти хоч якісь згадки про світи, та все марно. А коли спитала про ритуали переходу, бібліотекар — скромний чоловік, насуплений й без того, ще більше посмурнів й глянув так, наче перед ним злочинка. В тій його уяві, здається, я забрала сотні життів. Того ж вечора Рамон недобре споглядав за мною з відстані за вечерею, як й Раньє. У світлого управителя академією після того сердечного вечора з’явився синець під оком. Напевно, горе те ходяче також завітало побесідувати до когось. Але хто його так приголубив? Ну не послизнувся він же на льоду й впав невдало? Від адептів дізналась: Рамон магією ще сильніше за темного, дуже обдарований мастак енергій та заклинань світлих матерій. Тоді як він дозволив його вдарити? Якісь дива кояться!

Все більше зайшла у стан втоми, хоч завтра могла виспатись нормально. Завтра навчання немає, канікули офіційно починаються. Адепти порозбігаються по домівках, до сімей, до батьків. Насолоджуватимуться магією свята та родини, а я? Я з ректорами чи привидами водитиму хороводи? Думаючи про такі перспективи все більше занепадала духом, а ті магічні ілюзії зими, сніжинок у приміщенні вже не радували.

Для вечірки плаття обрала просте: скромне, з довгими рукавами та чорне, як ніч. Взагалі, дівчата розповіли, що на туди зазвичай вдягають або зелені, або червоні одежі. На крайній випадок — білі або чорні, хоч це не бажано. Заплела косу та прикрасила шпильками, бажаючи повернутись у кімнату якомога скоріше. Від втоми те святкування здавалось каторгою. Віднині все життя схоже на неї, на якесь зіслання у далекі краї, звідки вороття немає. Ралья й сам змінив свій примарний вид, додавши зелений камзол та червоний плащ. На голову він вчепив листя ялісу та його біло-червоні квіти.

— Навіть не смій псувати людям свято, — пробубніла, закутуючись в чорну накидку.

— Ректори — не люди, — пробуркотів пустун та відвернувся.

— Ралья! — гаркнула. — Не грайся з вогнем, інакше станеш посміховиськом серед своїх безтілесних друзів!

Єдина користь від уникаючої поведінки куратора — невеличка бесіда про користування артефактом прив’язки привида до мене. Виявляється, з духом я можу витворити таке, що ніяк на голову не налазить. Від наказів й погроз до того, що можу просто стиснути його форму до горошинки й полишити десь серед снігу у лісі. Ото дива!

Невдоволений погляд примари грозив небезпекою. Втім він лиш перекинув свій плащ на іншу сторону й склав руки на грудях.

Коли вийшла з кімнати, ледь не гепнулась у тому коридорі.

— Ти що тут забув? — пробубніла до Еллака.

Юнак відділився від стіни й привітно вклонився, змушуючи відповісти тим же. Чужинка чужинкою, але про манери в книгах почитала й підслухала з розмов адептів на перервах.

— Ну, — розвів він руками, ледь не червоніючи в тон свого вбрання, — на вечірку без пари не заведено з’являтись.

— І? — навіть не ворухнулась.

— Я вибрав тебе, — нервова посмішка та чергове поправляння чуприни. — От й чекаю!

— Може я втратила пам’ять, — склала руки за спиною й зиркнула в сторону привида, що за спиною хлопця показував усілякі жести, — але людство придумало мову, щоб сповіщати про подібні рішення раніше!

Емера ван Ерт додала своєю появою німих фарб до нашої картини мовчання. Еллак здивовано споглядав мене, ледь встиг вклонитись. Викладачка ж приховувала цікавість, хоч й хмикнула й попрямувала до виходу.

— Наші фамільяри, — тихо та невпевнено мовив хлопець, — вони ж домовились та чи передав тобі привид листа?

Тут мої брови, напевно, поповзли вверх до високої стелі, якби б змогли.

— Листа?

— Пу-пу-пу, — заспівав Ралья та почав малювати ногою візерунки у повітрі. — Пу-пу.