Глава 12

Рамон, здається, аж налякався. Принаймні важка книга ледь не вилетіла з його рук. Він все переводив погляд з мене на білосніжну лілею. Квітка в моїх долоньках, споглядала її, наче тримала у пальцях весь жах світу заключений у тендітних пелюстках. З однієї сторони хотілось зім’яти рослину, знищити. З іншої — те що цінне до мозку та кісток і його в мене відібрали. Лють захопила, оповила душу. Зв’язок з кристалами нагадав про задушливий зашморг на шиї. Важко дихала. Прикрила очі. На лобі проступили капельки холодного поту. Тремтіла.

— Вала Лейла… — світлий ректор опинився поруч.

Він взяв мене за плечі, зазирнув у вічі, наче споглядав на скривджену дитину та хотів втішити. Я не знаю, чому він зціпенів й зблід. Рамон виглядав наче мармуровий воїн у головному залі академії — білий, вишуканий та кам’яний. Ховав емоції, наче накинув на обличчя маску. Мені то не сподобалось. Ба більше — відчувала, як всередині тіла наче кров закипає. Нестерпно стало гарячу та душно у маленькому коридорі не вистачало повітря.

— Допомо… — вирвалось з горлянки.

Рамон просто спостерігав, наче я — піддослідний кролик. Вдалий чи ні експеримент, який би міг принести славу божевільному науковцю. Чоловік вхопив мене за лікоть й завів у кімнату, озираючись по сторонах.

— Тихіше, — пробуркотів він. — Ще подумають: вирішив тебе скривдити.

Я ж ледь дихала. Притискала лілею до грудей під суворим поглядом. Сльози текли по щоках, сама ж ледь могла владнатись з розумом, магією, тим, що коїться навкруги. Готова й до того, що він кинеться на мене, так вже поведінка світлого ректора останніми днями дала їжу для вогнища небезпеки й сумнівів. Втім, чоловік здивував. Мовчки підійшов та обійняв. Гладив по голові й нашіптував своє: «Тихо» ніби зачарований.

— Обережніше, — пробуркотіла я, — роздавите квітку.

Потім вже чоловік відступив здивований. Я ж витирала щоки рукавом й шмигала носом. Поклала лілею на стіл.

— Чого ви прийшли? Вже пізно, — відвернулась. — Народ академії вже спить, а якщо хтось й побачить, придумають щось зовсім дурне.

Випрямилась й повернулась до спантеличеного гостя. Втім, він знову підібрався, опанував себе й протягнув здоровезну книгу.

— Перебирав свою бібліотеку, — голос сухий, наче пісок, — знайшов цікаву роботу по історії світу, вона допоможе підготуватись тобі до іспитів.

Вагалась: брати чи ні. Але все ж торкнулась до шкіряної обкладинки з чудернацькими візерунками. Тут тобі й дракони і якісь квітки, декілька мечів.

— Дякую.

— Тобі потрібно себе берегти, вало, — заклав руки за спину Рамон. — Не знаю, хто тобі ті квітки підкладає й з якими намірами, але якби не артефакти, знову стався б викид енергії. Ти, Лейло, забуваєш про свою істинну природу.

Опинився на відстані витягнутої руки, заклав прядку волосся за вухо. Сироти пройшлись по тілу від тієї, хоч й фальшивої, але турботи.

— Я боюсь: ти все життя матимеш нестримну силу. Може то й добре для твоїх дітей…

Фиркнула, вглядаючись в коричневу шкіру роботи по історії магії.

— Жінки зазвичай мають кращий магічний потенціал, бо діляться його частинками зі своїми дітьми.

Слова розлютили, викликали чергову бурю в океані емоцій.

— Я не збираюсь стати інкубатором для якогось мужлана пихатого, — процідила крізь зуби.

— Стати ким? — Рамон нахмурився. — Ти обережніше зі словами, вони видадуть твою істинну природу для шпигунів.

Голова знову розкололась нестерпним болем.

— Пристрій є такий у нас, щоб з яєць курчата з’являлись, якщо квочки немає.

— Цікаво, — співбесідник задумався, — у будь-якому випадку тобі все одно доведеться вийти заміж.

— Ні, — ледь не жбурнула ту книгу йому в обличчя, але все ж кинула її на ліжко, — віднайду дорогу додому, коли опаную сили й більше мене не побачите!

Рамон засміявся й заплескав у долоні, як істинний садист, потішався з мого горя, самовпевненості. Підійшов він ближче й нахилився. Його губи ледь не торкнулись мого вуха, а мене затрусило від його близькості.

— Ти, Лейло, дурненька.

Голос оксамитовий, а мурашки на шкірі від нього розміром у кошеня.

— Квиток тільки у одну сторону, назад дороги не існує, — продовжував шепотіти. — Тобі дали це зрозуміти новим іменем, долею, призначенням. А чужачка все одно б’ється у стінку, як птаха у скло.

Його міцна рука стиснула мій п’ясток, так, що здавалось — на шкірі залишаться відбитки перснів, які ректор постійно носив.

— Я буду захищатись, — прошепотіла, зазираючи у ті очі, бездонні та чужі, сповнені крижаного холоду.

На мить здалось, що знову опинилась посеред білого дня у тому фонтані, замотана в рушник.

— Не маю намірів скривдити красу, — ледь-ледь чутно сказав й зиркнув на чокер на моїй шиї, наче на якесь прокляття.

— Це я можу провести ритуал та втекти до вашого світу, — все ж додав, прикриваючи кришталеву зірку вільною долонею. — Мене завжди цікавість розпирала, що у тому іншому світі є, якщо чужинці такі здорові та міцні? Такі прекрасні, з солодкими вустами, наляканими очима й втраченою надією…