Глава 8

Світ звався Ефером. Колись ним правили дракони, ті, хто мав кров дракона — золота верхівка суспільства. Ректор називав їх квітами світу. Вищі дракони мали й людський лик, могли й вирувати серед хмар, обернувшись в істину форму. З часами ці особливості виродились, а нижчі дракони — населяли землю. Віверни, василіски, мантикори, навіть грифони.

Навіть не хочу питати звідки вони взялись. Чомусь при розмові свідомість дала чіткі зображення тварин, але точно знала — там, звідки я родом вони вигадка, міф. Рамон не цурався у висловлюваннях й мені здавалось: у ті миті пізнання нової реальності ми наче друзями стали. Учитель розповідав й милувався моїм подивом, наче пив його.

«Колись вони правили, — зверхньо мовив. — А тепер вони раби за допомогою магії. Не всі… Людей ненавидять, але живуть на покинутих землях, іноді виходять на полювання».

Потім почалась лекція про світобудову. Рамон взяв мене за долоню.

— Планета у формі кулі. Королівств, котрі опікують академію — п’ять.

Почергово він дотикався пальців. По руці проходили сполохи магії й зникали біля плеча. Вони мене заспокоювали з однієї сторони, з іншої — лякали. Не знала чи можна довіряти. Скрізь вороги, а я одна серед чужинців біла ворона, котру хочуть пофарбувати в чорний або принести в жертву своєму божеству. Такому жахливому, химерному. Провести ритуали, зробити, щоб згинула, згоріла дотла, так же вчинять з тими, хто відрізняється?

Рамон принаймні якщо мав нечестиві наміри — приховував їх за сімома замками й сухою розсудливістю. От не розуміла, чого його так до мене тягне?

— Тебе віднайшли у Фіялісі — королівстві, що належить Абелю.

— Тій собаці рудій?

Очі співрозмовника ледь з орбіт не вилізли, коли почув як називаю монарха.

— Не грайся з вогнем, — вказав на зірку-артефакт й поцокав язиком. — Його батько Едріан править Янією, ми більше знаходимось на території цієї держави, але й володіння наші перетинаються з межами інших, — знову почав масажувати руку, брати п’ясток у тиски своїх сухих пальців, наче хотів, щоб підкорилась.

— Мені потрібно їх боятись?

— Так, — кивнув. — Як і Її Величності Мори, королеви Сахрії. Принц там без офіційної дружини. Мати його вже дуже любить, — зітхнув. — Остання наша гостя — Айсан померла в Аронісі — країні тепла, пісків, шовку та солодощів. Там султанат з безліччю наложниць, а скільки принців, — зацокав язиком. — Дитина від султана теж непроста ноша.

«Прекрасно, — ледь не заплескала в долоні. — Давайте ще мене в гарем запроторте, щоб я когось там прибила й почала керувати султаном».

— Найменше потрібно боятись Аліки — правительки Раміру, у неї дочка, але навіть там знайдеться якийсь герцог чи граф поєднаний кров’ю з королівською династією, — сказав сухо.

— Й всі вони полюють за нестабільними чужинками?

Кивок — відповідь.

— А дракон де?

— Ніде. Правителі — нащадки тих, хто поборов перевертнів сталлю та магією. Ті дракони — залишки, що крайній раз до людей не потикаються. Дуже вже свою шкіру бережуть.

Я звузила очі, дивлячись на світлого з підозрою. Рамон тільки всміхнувся.

— От бачиш, Лейло, більше вже не плачеш…

Щось мені не сподобалось. Наче голкою кольнуло між лопаток й змусило затремтіти. Встала та покрокувала до вікна. За прозорим склом — вітри, зима й засніжені гори. Білий замок злився зі сніговими наметами, став їх частиною, наче зроблений з льоду.

— Чужинки для вас цінні тільки через магію, свіжу кров, знання?..

Голос обірвався. Частину пам’яті в мене безпощадно вирвали й чим я тут корисна? Я не фізик, не хімік якийсь, щоб зараз у новій реальності відкрити двері з ноги у приміщення, де сидить король. Не якась розумаха, щоб сказати: «Батя! Дивись, що видумала! Метнись кабанчиком до консиліуму магів, хай мене у мій світ повернуть! Я вам такі дивини поштою вишлю! Обіцяю!»

Уявила на мить, що так ввалилась до Абеля, ледь стримала сміх. Думки розбушувались. Рудого монстра нечестивого обдурила б.

«Дивись, що покажу!» — руки складені у кошичок, наче тримала щось. А коли б він підійшов — зі всіх сил зарядила йому б в око.

Засміялась, уявивши реакцію короля.

— Ем, — почухав підборіддя ректор. — З тобою точно все добре? Мені знову відвести тебе у крило лікарів?

— Ви не відповіли на моє питання, вал Рамон.

От тут й ректор замовчав. У його очах бачила — приховує щось хитрий лис. Не хоче розповідати.

— Мені пора, — різко підвівся, наче бджолою у низ спини вжалений, — нарада… Професори чекають!

Він рушив до дверей й тільки зупинився, коли окликнула.

— А-а мені що робити?

— Валер принесе тобі вечерю й речі, щоб кімнату облаштувати. Лікарі завітають згодом аби твій стан перевірити. З кімнати сама не виходь, загубишся у коридорах. Оговтуйся від виснаження, все одно завтра у студентів вихідний.

Я ще бачила тонку грань заклинання, котре розповзлось стінами від ректорських очей. Мене та сила не торкнулась, наче забоялась, але коли він все ж пішов — горло щось здавило. Почекала декілька хвилин… Двері все ж відкрились, але переступити поріг я не змогла. Задихалась, коли тільки мала намір зробити крок за межі кімнати. Нога ще навіть не торкнулась підлоги, як я впала назад й важко задихала. Відпустило мене через хвилину, коли я врешті зачинила вхід до своєї темниці.