Глава 7

— У вогні?

Підняла погляд до чоловіка, що знаходився надто близько. Зазвичай така близькість недозволена. Чи в цьому світі зовсім інші порядки й це — нормально?

— За легендами світом правили дракони, а той вогонь — стихія неприборкана, невловна й незрозуміла. Він сам знаходить тих, хто не зміг опанувати свої сили й забирає їх.

Я дивилась на Рамона з подивом, сльозами в очах. Якою б нісенітницею не вважала ті всі байки, але… Реальність інша, тут є магія й вірити вони можуть навіть в якесь летюче чудовисько.

— Точніше не він, — мовив тихо, — а його носій. Пам’ятаєш: коли ти тільки з’явилась тут, в небі пролетів дракон?

Кивнула, втираючи сльози.

— Це можна вважати знаком, якщо не зможеш опанувати сили — їх відберуть. Не хочу тебе лякати, але за чутками, Великий Дракон, прагне повернутись у світ якраз й шукає нестабільних магів. Разом з ними й гинуть звичні люди, коли він їх віднаходить.

Мовчанка. Досить тривала, я намагалась усвідомити сказане, поки за вікнами вирувала хурделиця. В коридорі хтось швидко пройшовся. Рамон, вочевидь, врешті вирішив тримати дистанцію, сів у крісло біля стіни. Склав руки на колінах та уважно вивчав мене: наче прицінювався, вимірював вартість життя.

— Нестабільні небезпечні й тим, що їх можуть використати у своїх цілях вороги корони: тебе просто викрадуть.

— Весело тут у вас, — пробуркотіла. — Куди не спотикнешся — скрізь смерть й нещастя. Якийсь дивний, чорний світ у вас.

Він нічого не відповів на мої слова, але нахмурився.

— Одним словом: Карісон, як завжди, спихнув чужачку на руки ректорів… — скривився, — у вас тут всі умови безпеки, гори з родовищами місячного каменю, захист королівств, купа іменитих магів-викладачів, що може піти не так?

Він розмахував руками й перекривлював уявного співбесідника.

— Незвична чужачка сталася, — зітхнув й з докором глянув на мене. — Ти хоч відаєш: ледь нас не вбила? Та сіра сфера, яку так з легкістю зіткала з частинок магії — початок заклинання тортур.

Лиш зітхнула, відчуваючи весь жах ситуації. Хоча… Самі вони винні, хто ж підсунув ті лілеї? Хто так поводиться з людьми?

— Я пам’ятаю, що не звідси родом, то скажіть мені, ректоре, як можу здогадуватись про небезпеку?

— Вал Рамон, — пробуркотів та підвівся, став ходити по кімнаті у роздумах, — якщо хочеш звернутись до когось, то використовуй вал для чоловіків, а для жінок — вала. Що ж мені з тобою робити?

Не відповідала. На мене напала хвиля апатії. Несподівана, що аж захотілось лягти на ліжко під тепле покривало й просто полежати в тиші та темряві. Відійти від всіх емоцій та потрясінь. Втім, речей в мене не було — ліжко без постільної білизни. Кімната виглядала бідною. Я була бідною. Щось підказувало: в колишньому житті не купалась в розкоші, але мала всього вдосталь, а тепер… Тепер опустилась майже до самісінького дна світу в якому з’явилась. Того болота, що зверху річкою прикрашеною водяними ліліями. Ілюзія обману.

Рамон підозріло покосився на зірку у мене на шиї, наче хотів щось сказати, але стримувався. Тут я й зрозуміла: то непроста річ.

— Прикраса гарна… — прошепотіла, надіючись хоч на якийсь просвіт.

— Так, — кивнув. — Артефакт розуміння мов. Для кожного він різний та маскується, щоб ніхто не дізнався, що перед ним чужинець з другого світу.

Говорив світлий ректор тихо. Запустив долоню у свої коси та важко зітхнув.

— Остання наша гостя, стала наложницею короля та померла у пологах.

— На мене теж чекає така доля?

Рамон розвів руками.

— Звідки мені знати? Я не Раньє, то тільки в нього такі проблиски існують. Я більше світлий маг, аніж, той, що бачить серед пітьми.

— Як все важко, — закусила губу, а потім почула стук у двері й затремтіла.

Втім, ректор поспішив відчинити й до кімнатки тут же попрямували декілька скринь. Їх вносив рудоволосий чоловік у теплому плащі.

— Валере, — випрямився ректор, — познайомся, то та сирота, за яку ми з Раньє вимушені попіклуватись.

Чорні очі глянули на мене з цікавістю. Такою ж нестримною, як посмішка на обличчі.

— Красива, — видав незнайомець за що отримав стусана від світлого.

— Руки простягати до бідолашної не смій! — гаркнув чоловік, у його погляді спалахнула злість. — Вона з нестабільних магів й повинна опанувати свої сили, а не думати про гульки!

Нахмурилась, шмигнувши носом. Ще залишилось витерти сльози. Вони вчергове потекли по щоках й здається: беззахисна я викликала у чоловіків дивні почуття.

— Вала Лейла, — прочистив горло ректор, — то Валер ван Сар — мій учень та практикант. Я наказав забрати йому речі, що залишились після ваших батьків. Ви ж пам’ятаєте: коли сім’я вважається зниклою, то на будинок накладається спеціальне заклинання.

Я лиш важко зітхнула та знову витерла сльози. Прокрутила подумки ту розмову — сім’ю Лейли покарали таємно за зраду корони. А сама дівчина? Чи вона жива? Чи вже десь лежить у землі забута, чи вирує по світу спаленим попелом? Мені доведеться грати її роль, а я… Я навіть гадки не маю що то за сім’я, чи справді вони зрадниками стали? А що, якщо в неї був коханий й ненароком він теж студент магічної академії й припреться днями до мене? Що робити? Карісон змусив забути мене своє ім’я, навіть гадки не маю, як залишились ті картинки-образи в голові, пов’язані зі старим життям? То мій власний захист?