Глава 6

Мені й справді хотілось, щоб все виявилось страшним сном, але коли прокинулась, всі надії розбились вщент об кам’яну підлогу палат лікарні. То точно вона — запах трав, спирту та бинтів, ще щось їдке не розібрала. Кімната спільна й перше, що побачила — різноколірні перетинки між ліжками. Ліжко вузеньке та незручне, поряд — тумбочка. Все. Хтось метушився у проході, я чула голоси хворих, кашель й ниття: дівчина поранила ногу й старша жінка, якщо судити з розмови, ледь не відчитувала викладача.

— Знову не догледів за адептами, — буркотіла. — Мучить бідних дітей. Ректорам розкажу!

Не знала, скільки часу пройшло відтоді ми ввійшли в те примарне сяйво. Вочевидь, втратила свідомість при переході. І от… Магічна академія? Я б сказала, що навіть по госпіталю, по тій кам’яній підлозі та ширмах, то не якесь хороше місце. На мене воно навіювало горе, втрачені можливості. Ніякого душевного трепету не відчувала, а коли узріла на тумбочці букет з білих лілій, ледь знову не втратила свідомість. Очі, здалось налились кров’ю від моря злості в якому опинилась.

Хтось знущався. Хтось прознав про біль, який завдають ті квіти, варто тільки їх уявити, а тут… Задушливий запах, що змішався з атмосферою лікарні.

— Та ви тут люди чи ні?! — вирвалось з горлянки.

На мить все завмерло: й гомін хворих, й медсестри, потім ширма відкрилась і я побачила спершу темного, за декілька митей з’явився й білий ректор. Останній з цікавістю глянув на мене, потім на квіти.

— Спокійно, — прошепотів Раньє, — спокійно-спокійно. Ти ж не хочеш зашкодити нам?

Не зрозуміла чому вони різко зблідли, але коли узріла сіру сферу у долоні, похолоділа сама.

— А-а-а, — заверещала, мов різана. — Що то таке?

Мій вереск доносився аж до стелі, йшов далі відлунням, змішуючись зі звуками непогоди за вікном.

Темний різко впав на ліжко, ледь не придушивши мене й забрав ту напівпрозору кулю. Я бачила як крапельки білого переливаються в ній, поєднуються у якусь фігурку. А потім зашипів він по-зміїному. Злість через лілеї змінилась переляком. Темний ректор зціпив зуби від болю, а та сфера… Вона повільно танула у його долонях. Білі частинки розпадались, перетворюючись на вогонь, що обпікав руки. Він горів… Горів! Вогонь тільки руки окутував, але не переходив на інші предмети. Від страху, аж метнулась в сторону тумби. Біля ліжка вона стояла близько-близько. Ваза гепнулась на підлогу, а я наче сіла на табуретку. Рамон відкрив рота від здивування, переводив погляд з мене на свого колегу й навпаки. Потім — накрив рукою той вогонь й за декілька митей він ввібрався в долоні темного. Раньє, здається, ледь не плакав. У його очах — сльози, котрі стримував, обпечена шкіра, червоно-рожева, навіть виступала кров.

Рамон споглядав мене, примруживши очі. Втім не на обличчя він глядів.

— Ой, — видала, прикриваючись покривалом.

Вдягнена в нічну сорочку, хоч не прозору, але вигини вона не приховувала.

«Що, на свій п’ятдесятий десяток жінки не бачив?» — хотілось докорити, але я лиш відчула, як щоки заливає рум’янцем.

То унікальні моменти й здивування, й злості, й сорому, й запаху горілої плоті. З-за ширми показалась голова з чепчиком на сірих косах.

— Що тут відбувається? Ой? — жінка плеснула в долоні, коли побачила поранення темного ректора.

— Вал Раньє, що ж ви мовчите?

Він й справді слова не зронив. Так пронизував мене поглядом, що подумала: встиг мене тричі закопати у могилу не зважаючи на мороз та сніг.

Почалась метушня: медсестри виводили адептів, бігали за ліками. Тільки ми троє залишались безмовними та нерухомими.

Я відчувала, що зробила якусь дурницю й навіть не збагнула її.

***

Виявилось: то якесь темне закляття, що спровокувала моя ненависть. От просто зненавиділа людей й на тобі! Рамон сповістив — якби не їх передчуття, то від палати залишились б руїни від пожежі.

— Чому саме вогонь? — спитала у світлого. — Чому не вода, блискавка?

Він повернувся до мене, поморщившись.

— Перші частинки магії, котрі відгукнулись, — пробубнів й вхопив мене за руку.

Вів по коридорах, збиту з пантелику, засмучену. Раньє залишився з медсестрами, що чаклували над його обпеченими долонями. Рамон наказав одягтись та повів по чудернацьких коридорах. Замок — холодний, кам’яний. Стіни, на диво, білі, а стелі — високі. Мені здавалось, що до них дістануть тільки гіганти. Гобелени та портрети невідомих… Мені не давали зосередитись на них. Ректор вів швидко під погляди студентів. Дещо приголомшені. Почувала себе дивним звіром, якого прийшли споглядати люди зі всіх околиць.

Нарешті ми підійнялись вище сходами.

— У студентських гуртожитках немає вільних кімнат, — розказував чоловік, міцно стискаючи руку.

Я декілька раз наступила на його мантію, за що отримала декілька лютих поглядів. А от нічого як нареченій розгулювати! Білий плащ поверх темного костюма, такий балахон… Ну який чоловік вдягне таке?

Єхидна посмішка на його обличчі змусила сироти пробігтись.

— Тому поселимо тебе у крилі з викладачами. Особливу кімнату ніхто не відкривав роками. Зазвичай сюди приходять адепти, що не вміють контролювати свої сили.