Глава 5

Все закрутилось. Закрутилось до нестями, коли знову побачила кров на своїх руках. Цього разу вона йшла з носа, і я з напівбожевільним «Хіх» втратила свідомість.

Коли прийшла до тями — не полишала надії про серію жахів, темних снів, плоду бурхливої фантазії, чимось схожої на картини Франциско Гойя? Й звідки у моїх думках те ім’я, таке дивне та незвичне? А звідки в уяві з’явився образ намальованого дракона?

Застогнала від головного болю. На очах — волога пов’язка. Її забрали одразу ж, коли прийшла до тями.

— Ваша адептка справляється з магічним виснаженням, — пробубніла жінка.

Її сухі пальці доторкнулись лоба. Вдягнена в білий фартух на чорну сукню працівниця лікарні схилилась наді мною. Уважно вдивлялась, наче хотіла якийсь недолік помітити.

— Я напишу рекомендації для ваших академічних лікарів, — повідомила й швидко розвернулась, тільки і її бачили.

Біля ліжка сиділи двоє чоловіків. Карісона я ніде не спостерігала. Втік нехороший від розправи. Досі відчувала той дивний зв’язок, поєднання кожної клітини тіла з чимось чужим — наче в воду ввійшла, пірнула в бездонне озеро з головою. Ця вода наповнювала все: й кров, й лімфу… Я відчувала, як вона розливається частинками по світу й сягає аж до зірок. Думки: можу її використовувати у своїх цілях, прийшли самі.

Один з чоловіків прочистив горло, наші погляди зустрілись. Він — протилежність іншому. Одягнений в сірі одежі з золотими візерунками. Їх зміст для мене загадка, але пшеничні коси й сині очі — дзеркало душі. Світлої, як сонце. Обличчя сповнене добротою. Він старший за того з каштановим волоссям.

— Рамон ван Арс, ректор академії «Амор», — схилив голову він. — Радий вітати вас, Лейло, у нашому світі.

Його колега носив чорний плащ з сірими рунами, чимось той нагадував королівський, але з зовсім іншої тканини, не такий розкішний. Він — сумна суворість. Так би я його назвала.

«Чому мені хочеться тебе намалювати?.. — звузила очі. — Портрет, щоб красу запам’ятати, щоб кожен знав біль й горе, котрі приховуєш».

Зітхнула від незвичайних відчуттів. Люди — скриньки. І я відкривала їх, дивилась вміст. Від когось хотілось шарахнутись. Уява підказала — Карісон приховує отруйні змії, серед дорогоцінного каміння таємниць, Рамон — світлі сапфіри й тиху радість й спокій, невідомий кароокий — чорні опали з золотими вкрапленнями. Він щось ховав, як й маскував свій смуток й горе за кам’яним виразом обличчя, дещо лихим.

— Раньє ван Оліс, — тихо повідомив, вдивляючись в мене. — Також ректор магічної академії. Як розумію, у вашому світі магії не існує?

Завмерла. Провокатори такі провокатори. Спогади недавньої тортури та погроз ще свіжі, тому слова не мовила. Лиш лежала на подушках й вдивлялась в ректорів, звикаючи до магії. Хотілось плакати.

— Скажіть, а я зможу відновити свої спогади? — прошепотіла, озираючись по сторонах, коли набридло мовчати, коли їх погляди стали зовсім незручними — колючими.

Ніхто слова не зронив. Але спалах люті від Раньє від мене не втік, як й задумливість Рамона. Може то добре, що мовчали? В ту ж секунду двері відчинились й Карісон разом зі своєю помічницею ввійшли до загальної палати.

— Як вона?

— Виснажена, — пробуркотів другий ректор. — Завдяки вашим методам роботи.

Ще я їх обізвала подумки — світлий та темний.

— Я виконував наказ, — сухо відізвався голова таємної служби.

— Мені от цікаво, — ван Оліс підвівся та заклав руки за спину, — коли Абель вже ж добереться до неї своїми загребущими рученьками, після того, як наша гостя перестане бути небезпечною й опанує магічні сили, мені так само виконати наказ щодо знищення твоєї родини, Карісоне?

У голосі погрозливі нотки. Я от тільки не розуміла, чому темний так переживає через мене? Світлому байдуже, а я… В думках прірва. Чисті листи в альбомі, але ось видно краї старих, замальованих. Їх хтось вирвав безпощадно.

— Ти знаєш: майбутнє іноді відкривається мені, тому Лейла ван Атіс витиме мотузки з короля, а тобі краще ховатись по темних закутках всіх трьох королівств династії Ролідів. Як й твоїй коханці.

Хальга затремтіла від погляду Раньє й потупила очі. Її руки затремтіли.

— Забирай її, — невдоволено проскрипів Карісон, він би хотів насолити темному ректору, та не міг. — Наша гостя з кожною хвилиною все більше вбирає в себе магію, а без стабільного поля академії тут скоро трапиться біда.

Хальга поклала речі на сусіднє ліжко, а ван Гар віддав світлому ректору документи й мішечок з монетами. Все в мовчанні, а я — тихий спостерігач. Карісон й справді підтвердив свій зв’язок з помічницею. Демонстративно взяв її за талію й повів до дверей. Лиш зараз я зрозуміла, що між трьома пробігла кішка під скромною назвою «Нерозділене кохання». Темний ректор підтиснув губи й відвернувся. Коли ж службовець несподівано зупинився на виході, очі Раньє потемніли від злості.

— Як тебе звати, дівко, що знайдена у снігах, але загублена у пустелі?

Моя черга спалахувати від ненависті.

— Лейла ван Атіс, — процідила крізь зуби.

Перед очима біла квітка — спогад, що потрібно повернути. Чомусь у ті божевільні миті вірила: вдасться збагнути забуте.