Глава 4

Я чула відлуння голосів. Відчуття не з найкращих. Лежала на ліжку, ледь прийшла до тями — тіло нестерпно викручувало. Ще досі тремтіла від невідомості, стогнала, як побита собака. Облизнула пересохлі губи.

— Ваша Величносте, — вловлювала розмову, як тільки змогла, — дуже цінна й рідкісна магія. Вбивати запросто не можна.

— Забагато на себе береш, Карісоне, — пробубнів грубий голос, ріжучи вуха.

Хтось поклав мені руку на лоба, по тілу пройшлась легенька хвиля холоду. Потім, самим нахабним чином, відкинув покривало. Залишалось надіятись — принаймні я дотепер закутана в рушник. Хоча… Байдуже. По всьому — справді потрапила у світ магії.

— Непогано, — хтось цокнув язиком, — чужинки завжди красиві… Свіжа кров, свіжа енергія для нашого світу.

По всьому — якийсь одяг все-таки на мене одягнули. Принаймні, почала відчувати приємну на доторк тканину, те, що я не лежу голою на ліжку. Чиїсь сухі долоні обхопили мої щиколотки, почалось: бубніння під ніс, тепло. Закашлялась й коли розплющила очі, побачила перед собою Карісона й невідомого чоловіка. Рудоволосий, одягнений в темні одежі, розшиті сріблом. На його шиї ланцюг з медальйоном, круглим, як монета. Обличчя бліде, зі шрамами від опіків, очі — зелені. Той чоловік, тримав мене за ноги й навіть не моргнув, коли закричала не своїм голосом.

По тілу пройшлось тепло на цей раз й розпливалось воно від його рук. Коли він все ж глянув на мене, зіниці стали неприродно зеленими, ніби неоновими, а потім потемніли. За декілька секунд прийшли до норми. А я — до чергового потрясіння.

— Якщо залишиться тут й витратить магічний потенціал… Станеться біда, — пробубнів. — Ти ректорів покликав?

— Сповістили: скоро будуть, — Карісон кивнув.

Службовець білий й пухнастий, наче невинний кролик. Але я вже встигла записати в список ворогів. Сльози самі пішли з очей, а коли їх витерла — похолоділа. На тильній стороні долоні залишились червоні сліди.

— Цілителя швидко, — прогарчав незнайомець, — ти надто над нею працював…

— Так, Ваша Величносте.

Й Карісон особисто побіг за наказом, а я лиш тільки збагнула у своїй розгубленості, то може монарх перед мною.

— Поверніть мене додому, — просипіла. — Хочу додому…

— Ефер тепер твій дім, — проскрипів він старим деревом під час грози.

Дістав з кишені хустинку й подав, щоб я витерла криваві сльози. Пальці короля увінчані дорогоцінними перснями — золото з чорним камінням. Всі, як під копірку, але. Помітила над ними ледь-ледь вловні знаки. Не придивлялась — очі різало, кістки ще ломило.

Тільки й зараз второпала: знаходжусь у лікарні? На диво пустій, з рядом ліжок. Простора кімната пахла травами, спиртом й бинтами. За вікнами гралась хуртовина: вітер сипав в шибки сніг, наче хотів розбити їх.

— То не мій дім, — пробубніла.

Весь час король наче оцінював мене: ставив плюси й мінуси біля уявних критеріїв відповідності потраплянки. Я завмерла, коли намагалась доторкнутись спогадів подумки, дістати їх з уявних поличок, добре відсортованих. Спроба згадати ім’я: Лейла ван Атіс одразу хотіла зірватись з язика, а перед очима, чомусь малювалась картинка білосніжної лілії. Дім, змусив розбиватись серце на маленькі частинки. Не пам’ятала звідки я, ще вловлювала образи дівчини, що писала на листах паперу, височезні будівлі, малюнки на білому полотні, виставки картин, гуляння з одногрупниками й він. Той особливий хлопець, що красою своєю доторкнувся до моєї душі й змусив серце битись прискорено. Ми перетиналися на майстер-класах художників, іноді на виставках. Так, він не перший, але те відчуття кохання… В середині наростали емоції фонтаном, ще трішки й піде хвиля води — змете все на своєму шляху. На місці того юнака — пустота, я пам’ятала лиш почуття.

— Ви позбавили мене спогадів, — прохрипіла, — ви…

Всю мене трясло, ніби знову опинилась на морозній вулиці після душу. Божевілля: стіни змінювали колір, по них бігали узори — зустрічались й розходились, як в морі кораблі, змінювали кольори. Я плакала, не могла зупинитись, а той… Король? Він стояв напроти, здивований, наче якусь химеру перед собою побачив, аж рота розкрив від здивування.

— Що я вам зробила?

За останні години зі мною сталось стільки емоційних потрясінь, що вже не могла витримати. Просто втратила контроль, наче тятиву лука відпустила й запустила гостру стрілу. Чоловік закричав, хвиля магії відкинула його до стіни. Потім з’явився щит, зітканий з повітря. На наступний випад — Його Величність захистився. Кров текла з його носа. Побитий, здивований й розлючений, він ледь піднявся на ноги. Я лиш бачила, як дві мотузки дотягуються до мого горла з наміром мене вдавити.

— Чужинка, — процідив крізь зуби. — Ти хоч усвідомлюєш на кого замахнулась? Ти… Безродна!

Його зверхність ще більше розлютила. Та хто він такий, щоб на мене дивитись, мов інспектор-ревізор на таргана? Ба навіть то другий світ, інша реальність, але він не мав права позбавляти мене самого цінного. Я не пам’ятала ні батька, ні матері… Лиш темні-темні силуети. Ірма… З приводу неї з’явилась лиш паніка. Щось важливе я впустила, але що? Що я повинна зробити до весни? А бабуся… Вона ж чекала мене на літо, а ті білі квіти? Лілеї. Чому мені так боляче?

Простирадло вже зросилось кровавими слізьми. Дихала я важко, наче ком в горлі стояв й проковтнути його все ніяк не могла — задихалась.