Глава 2

Тремтіла й від холоду та шоку. Я ледь говорити могла, хоча мої слова — белькотіння. Знаєте, як лелека десь по полі ходить й клацає дзьобом? Отак стукотіли мої зуби. Босі ноги вже встигли промерзнути, і я відчувала як холод підіймається далі по тілу. Горло вже починало давати збій.

А люди… Дивні! В хутряних одежах, з голови до п’ят. Вони поховались, коли тільки узріли дракона, а потім… Потім почався жах. Мене й снігом закидала дітвора, доводилось втікати від тих малих пустунів, а решта… Жінки недобре дивились, дехто шарпав за руку, намагався плюнути в обличчя. Все викрикували слова, проганяли з вулиці.

Думала — зійду з розуму за мить. Затишна душова з моїми предметами, десь ще там залишився телефон з включеною музикою, а ще тепла вода. Ох, зараз би додому поїхати та відігрітись у гарячій ванні.

Я навіть заплакала від нещастя, намагаючись втекти від незадоволеного натовпу. Мені ніхто не намагався допомогти, проганяли ледь не палками. Чергова сніжка влучила у ціль — моє лице, ледь втримала рівновагу на льоду. Порятунок — дивний чоловік. Він здійняв хутряну шубу коричневого кольору, накинув на перелякану мене. Темні очі пронизували, вселяли якесь чуже, колюче почуття, наче десь в середині хтось голчастим валиком по м’язах водив. І я помітила: по тілу пробіглись декілька сполохів темно-синього кольору. Малювали квіткові узори, переходили в зелений колір, потім — в оранжевий, червоний, і завершувальний тріумф — фіолетовий та чорний.

Застигла з розкритим ротом, забувши — стою замотана в банний рушник, з вологим волоссям. Змерзла й вже хвора.

— Ов-ва, — сказав незнайомець, цокнувши язиком.

Приголомшливий погляд знову пробігся по нещасній мені, потім він провів рукою по волоссю. У мене є коси?

— Що за?..

Два дні тому я обстригла каре, додавши трішки бунту перед новорічними канікулами — сині прядки, що повинні з легкістю змитись за декілька тижнів. Тепер мої коси повернули ту довжину, яку обстригла, нижче лопаток…

Він, напевно, належав до служб порядку, якщо судити з темної форми з відзнаками. Чимось вони нагадували наші, але… Навряд у сучасному світі носять таку дивну тканину й користуються.

— Кеса вар деаса? — судячи з інтонації, запитав.

— Що?

— Кеса вар деата діт вар май? — повторив й вхопив за ліктя.

Може боявся: втечу, але по відчуттю, мої ноги вже примерзли до льоду на бруківці.

— Це якийсь прикол?

— Ват?

— Досить! Замерзну на смерть, знущання…

Міцні долоні стиснулась на плечі, наче металеві лещата. Він закричав, що аж ледь не оглухнула й закрила вуха долонями. Всього декілька слів — люд, що знущався з мене — розбігся хто куди. Снігові воїни, що вирішили наостанок пульнути сніжкою по беззахисній мені — заплакали. Незнайомець помахом руки, якоюсь незримою силою, пихнув трійцю малих в кучугуру й трішки снігу намів зверху. Дикий вереск розносився пустою, засніженою вулицею, але йому ніхто не перечив.

Дракон з’явився в небі ще раз, повітря затряслось. А я… Я втратила свідомість.

***

Прокинулась у темній кімнаті. Ні, приміщення освітлене прекрасно, але то тісна комірка скоріш, аніж якісь хороми. Кам’яні стіни, стіл та декілька крісел. Щось схоже спостерігала у серіалах про поліцію та детективів. Називалось все це скромно — кімнатою для допиту. Шубу з мене ніхто не забирав. Я закуталась в одяг, зігріваючись. На диво, тут тепло, хоч джерело тепла не бачила.

Мені здалось: десь днем хлопці підсипали в мій чай певну речовину. От я й вийшла з душу, почала блукати по коридорах, а все, що побачила — результат дії хімічних речовин та уяви. От тепер мене спіймала поліція. Але чому я не в ізоляторі?

Таке могло трапитись. Я вчилась на вчительку малювання у столичному університеті, паралельно вчилась у другу зміну на художницю. Серед наших одногрупників — представники золотої молоді, у них всяке трапляється.

Й зітхнула б з полегшенням, але до кімнати ввійшов мій рятівник — дужий чоловік. Вищий за мене на декілька голів. Чорне волосся вкладене у дивну зачіску, ніби гелем зализане. На вулиці він носив хутряну шапку й потішно виглядав. На його обличчі страхітливими візерунками малювались шрами. Численні, то від якихось порізів чи опіків.

— Келла?

Став напроти й склав руки на грудях.

— А?

Потім відбулось зовсім дивне — махнув рукою, у повітрі намалювалась маленька пташечка, що полетіла десь за кам’яну стіну, залишивши по собі тільки синьо-сірі іскри.

— Я в душі головою гепнулась й з розуму зійшла?

Закашлялась після питання. Він не відповідав. Мовчки вивчав, дивився як на звіра з іншого континенту у зоопарку. Я вся така, як курка — мокра, замерзла й хвора. Відчувала, як піднімається температура. Провела рукою по напіввологому волоссі. Таку довжину важко висушити за допомогою фену, а тут — мовчу. Волосся від народження густе й неслухняне.

Незнайомець клацнув пальцями й хвиля тепла пройшлась по моєму тілу, а над головою наче пустельні вітри вихорилися — зігрівали.

На мить якось стало спокійніше, поки не почула важкі кроки у коридорі. Масивні дерев’яні двері зі стальними прутами відкрились й до кімнати ввійшли декілька — молода дівчина у сірому платті зі стопкою речей на руках. Вона тендітна, мов лебідка і якийсь насуплений старий з пером та паперами в руках. Він сів за маленький стіл у кутку й оглянувши нас, почав щось писати.