Розділ 13

- Сабіно, за твоїм столиком відвідувачі, - нагадує мені адміністраторка.

Я знаю, побачила їх, як тільки вони увійшли у кафе. Два симпатичних хлопці, один брюнет, інший блондин. Вони завжди приходять у дні моєї зміни і сідають за один і той же столик.

Ернест знову без шапки і його скуйовджене волосся мокре від дощу. На дворі потепліло і мені здається, що снігу я ніколи не дочекаюсь.

Поспішаю до столика з легким хвилюванням. Ловлю погляд Мирослава, котрий не відводить від мене очей, поки його друг щось говорить йому, нахилившись через стіл. Вже понад тиждень ми з ним навчаємось. Проводимо цілі дні разом. Спочатку на парах, потім їдемо до нього на квартиру. За цей час я його пізнала трохи краще і більше не вважаю нікчемним і пропащим. Мирослав досить цілеспрямований, якщо сам цього захоче. На щастя мотивація повернути прихильність батька і його фінансову допомогу, йому дуже допомагає. Для мене це плюс, мені не приходиться тиснути на нього і наша співпраця проходить не так важко, як я думала.

- Вітаю, що будете замовляти? - щиро посміхаюсь.

Ернест нарешті бачить мене, підводиться і цілує в губи.

- Привіт, мила, я за тобою скучив, - шепоче.

- Ернесте, не тут, я на роботі, - ніяковію і відсторонююсь від нього.

Керівництво не полюбляє такого, і я не хочу мати проблеми. А ще натикаюсь на погляд Мирослава, котрий уважно на нас дивиться і стає соромно. Червонію, сама не знаю чому.

- Добре, я почекаю, коли закінчиш свою зміну, - розчаровано зітхає мій хлопець і сідає на місце.

- Мені як завжди, - сухо говорить Мирослав.

Зрозуміло, значить пиво і гамбургер. Швидко записую.

- Я те ж саме буду, - озивається Ернест. - Ми сьогодні на таксі. Тому трохи можу розслабитись.

- Чим сьогодні займались? - цікавлюсь у хлопців, прийнявши замовлення.

Неділя і я з одинадцятої ранку на роботі. А ось вони мали багато часу відпочити. Як я їм заздрю. На жаль собі такого дозволити не можу.

- Нічого особливого, валялись на дивані перед телевізором, - відповідає Мир.

Дивно бачити його самого останнім часом. Ні друзів, ні дівчини поруч з ним немає. Вони наче розчинились у повітрі. Цікаво, його всі покинули, чи він сам відмовився від товариства?

- Цікаве заняття, - хмикаю, знаючи, що його зацікавленості зовсім інші.

- Може ти звільнишся сьогодні раніше? - Ернест торкається моєї руки.

- Сьогодні неділя і ніхто мене не відпустить, поки є багато відвідувачів, - неохоче відповідаю.

З радістю покинула б кафе і відпочила, але треба працювати.

- А якщо я домовлюсь з твоїм керівництвом? Я дуже хочу провести вечір з тобою.

- Спробуй, - говорю легковажно, не вірю, що Ернесту щось вдасться.

Хлопець рішуче підводиться з місця і я здивовано дивлюсь на нього.

- Покажи до кого можна підійти.

Я трохи розгублена, невже він це серйозно? Кошусь на Мирослава, потім на Ернеста, надіюсь, що він скаже, що пожартував. Але він продовжує вперто чекати моєї відповіді. Розвертаюсь і показую йому в інший кінець зали, де стоїть моя не дуже задоволена адміністраторка.

- Я зараз все вирішу, - з цими словами він йде.

Тепер я хвилююсь. І нащо він це задумав? Краще я піду, не хочу на це дивитись. Заношу замовлення, прямую до барної стійки. Мовчки віддаю аркуш паперу Іллі, щоб налив пива. Ми з ним не розмовляємо, скоріше він зі мною, від коли побачив мене з Ернестом. Він досі думає, що я належу йому, і що він має право ревнувати.

- Твої кавалери знову тут, - говорить докірливо. Я мовчу, тому він через деякий час продовжує. - Тобі одного мало, тепер ти з двома крутиш.

- Я лише з одним з них зустрічаюсь, якщо від цього тобі стане легше, - відповідаю сердито. Цей чоловік знає, як зачепити мене за живе.

- Чому ж вони постійно удвох тут крутяться? - хмикає, ставить перший наповнений бокал на тацю. - З блондином ти цілуєшся, а брюнет в той час пожирає тебе очима, наче сам хоче на місце товариша.

- Ти вже взагалі з ревнощів з глузду з'їхав. Що ти несеш?

- Я не ревную, - сміється. - Я тебе вже відпустив. Просто мені зі сторони краще видно.

- Тоді у тебе дуже поганий зір, - шиплю на нього, відбираю з його рук другий бокал. - З Мирославом ми навчаємось разом, от і все. Ліпше слідкуй за своїм робочим місцем, а не роздивляйся зал з відвідувачами.

Розвертаюсь і йду сильно розлючена. Як йому взагалі в голову таке прийшло, щоб я з двома крутила? Ще й Мирославом. Це останній хлопець на котрого я б звернула увагу.

Коли повертаюсь до столика, то ледь не випускаю тацю з рук від побаченого. Ернест сидить на своєму місці, а от Мирослав стоїть поруч одягнений у форму офіціанта. Я від шоку відкриваю рота і здається забуваю, як дихати.

- Це що таке? - вражено запитую.

- Ось, я вирішив нашу проблему, - задоволено відповідає Ернест і киває на друга. - Тебе погодились відпустити за умови, якщо тебе хтось замінить. І я заміну знайшов.

- Тому давай сюди тацю, тепер це моя турбота. Звичайно, лише на цей вечір, - посміхається Мирослав.

Він забирає в мене тацю з пивом і це добре, бо руки не слухаються і я могла точно її впустити. Оглядаю Мирослава з ніг до голови і не можу повірити очам. Звичайно в нас є декілька хлопців офіціантів і форма одного з них досить гарно йому підійшла. Але все одно не можу повірити, що мажор на це погодився.

- Ти не можеш бути офіціантом, ти нічого не вмієш, - протестую проти їхньої ідеї.

- Думаєш я ні на що не здатен? - хмуриться Мир. - Ось побачиш, після сьогоднішнього вечора мене ще захочуть взяти на постійну роботу.

Таке враження, наче для нього це забавка. Оглядаюсь, поглядом шукаю адміністраторку. Вона що, з глузду з'їхала? Як вона на це погодилась?

- Сабіно, залиш роботу Мирославу, а нас чекає приємний вечір наодинці, - Ернест підводиться і обвиває рукою талію, притискає до себе.

- Не розумію, нащо ви влаштували цей цирк? - повертаюсь до свого хлопця, вдивляюсь йому в очі. - Я можу закінчити зміну і потім ми з тобою проведемо час разом.