Розділ 12

Мирослав.

План у мене простий. Я навчатимусь з Сабіною, а щоб не спокуситись на неї, поруч завжди буде Ернест.

Везу її на квартиру, де друг вже нас чекає. Коли я сказав йому сьогодні, що берусь за розум, він був сильно здивований. І знову взяв з мене слово, щоб я не ображав його дівчину. Та я сам цього не хочу. Тепер в мене інші бажання, котрих я трішки побоююсь.

Вона мені снилась. Ображена, зі сльозами на очах. Дивилась на мене так, наче заглядала в душу. Руки чесались обійняти її, губи тягнулись за поцілунком. Я прокинувся весь мокрий і збуджений.

Халепа. Як так вийшло, що я почав до неї щось відчувати? Адже раніше все було так зрозуміло. Вона мене дратувала, я її зачіпав гидким слівцем. І дня не було, щоб я не дарував їй увагу. Це все через Ернеста, через його розповіді про її губи. І нащо він взагалі про неї говорив?

- Мирославе, вже зелений. Рушай, - чую поруч її голос і водночас позаду сигнал машини.

Ми стоїмо на світлофорі і я замислився. Що зі мною? Я ніколи не навантажую себе думками. Живу просто і весело. Та поруч з Сабіною все не так.

Перемикаю передачу і рушаю. Додому залишилось небагато, а там Ернест і він розбавить наше спілкування.

- От халепа, треба було зайти у гуртожиток, - раптом охає Сабіна і я дивлюсь на її схвильоване обличчя. - Треба було взяти деякі конспекти.

- Це так важливо? - цікавлюсь.

- Щоб повноцінно підготуватись до завтрашніх пар, так, - дивиться мені прямо в очі.

Сам того не усвідомлюю, різко розвертаю машину, вивертаю на зустрічну смугу. На дорозі пусто, але все одно з'являється один телепень, який ледве не врізається мені в зад. І де він взявся? Гучний сигнал тверезить і я тисну на газ.

- Що ти робиш? - дівчина шокована, руками впирається на передню панель.

- Їду назад, - відповідаю з легкістю. - Ти ж хотіла свої конспекти.

Вона відкриває рота, а потім закриває, стискає міцно губи. Погляд мимоволі затримується на них довше, ніж потрібно. Відвертаюсь, дивлюсь лише на дорогу.

- Можна було акуратніше, - обурюється.

Можна, але поруч з нею я втрачаю самоконтроль. Не розумію, що зі мною коїться. Це ж звичайна дівчина, нічого особливого, хіба ні?

Паркуюсь біля гуртожитку і поки Сабіна біжить за конспектами, я виходжу з машини і дістаю сигарету. Підпалюю і затягуюсь, трохи розслабляюсь. Гіркий дим осідає на язику, нікотин затуманює розум. Навіть не віриться, що сьогодні я цілий день провів поруч з Сабіною за власним бажанням. Ще й везу її додому.

Поблизу в бік гуртожитку йдуть троє дівчат. Вони весело щебечуть, але побачивши мене, замовкають, зиркають в мою сторону зацікавлено. Я стою спертий на машину, затягуюсь залишками сигарети і проводжу їх поглядом.

- Когось чекаєш? - раптом озивається одна з них, напевно найсміливіша.

- Дівчину, - відповідаю коротко і кидаю недопалок під ноги.

- Може це я та дівчина, - грайливо промовляє, а подружки заливаються сміхом.

- Ні, - мотаю головою і киваю в сторону будівлі. - Моя он іде.

Моя. Вийшло так, наче я чекаю свою дівчину. Сміюсь сам з себе.

Дівчата продовжують шлях, перешіптуючись, а я не відриваю погляду від Сабіни, котра швидко крокує алейкою, дивлячись собі під ноги. Вона така затиснута і несміла, намагається не привертати до себе уваги. Протилежність тим дівчатам, котрі зараз проходять повз неї.

Хоче бути непомітною, а я все одно помітив. Відразу, як тільки вона з'явилась у нашій групі. Вона не намагалась ні з ким потоваришувати, завжди трималась осторонь, постійно в книгах і конспектах. Перші дні я просто за нею спостерігав. Мені було цікаво хто вона, хотілось познайомитись, але я очікував. А коли нарешті вирішив, що пора, дівчина мене відшила і досить грубо, як для мене. Вона навіть не захотіла зі мною розмовляти.

“У мене немає часу на таких, як ти” - сказала тоді вона.

Що це означає? Яких таких як я?

Тоді я сильно розізлився. Вважає себе особливою? Теж мені зануда з книгами. Вона почала сильно мене дратувати і я не міг не зачепити її кожної вдалої миті. Бачив, що її це злить і був задоволений. Наче мстився за відмову.

- Мирославе, можемо їхати, - вона стоїть переді мною і дивиться своїми великими зеленими очима.

Розгублено декілька раз кліпаю, скидаю з себе далекі спогади і сідаю в машину. Всю дорогу ми їдемо мовчки.

У квартиру пропускаю її першу. Сабіна проходить коридором несміло, боязко оглядається, наче її привезли в страшне лігво звіра і тут щось з нею зроблять.

Потім з кімнати виходить Ернест і згрібає її у міцні обійми. Вони цілуються не соромлячись мене, тому відвертаюсь і шмигаю на кухню. Теж мені голубки. На столі вже розпаковані суші, в склянках розлитий напій, напевно якийсь сік.

- Спочатку ми поїмо, а потім ти візьмешся за навчання, - чую позаду лагідний голос Ернеста.

Ніколи не чув, щоб він так розмовляв. Що ця дівчина з ним зробила? Він наче м'який плюшевий ведмідь. Розвертаюсь і бачу, як вони обійнявшись заходять на кухню. Перш ніж відпустити Сабіну мій друг цілує її у скроню.

- Присідай, - вмощує її на диванчик біля стіни, сам сідає поруч з нею. - Я купив твого улюбленого соку, виноградного.

- Дякую, - посміхається дівчина.

Нічого собі, він вже знає її вподобання. А Ернест швидкий.

- Присідай, Мире, - звертається до мене товариш, киває на стілець навпроти них.

Усвідомлюю, що я стою посеред кухні і тупо не відводжу від них погляду. Так, треба з цим щось робити.

- Хочу попередити, що я люблю суші, тому можу з’їсти валову частину, - гепаюсь на своє місце і кладу лікті на стіл.

- Я й не сумнівався, тому замовив багато, - сміється Ернест.

- От і добре, - хмикаю, беру виделку і наколюю один з ролів. - Не хочу об'їдати твою дівчину.

Дивлюсь на Сабіну, котра здивовано підносить брови і відкриває ротик. Знову мій погляд затримується на її губах.