Розділ 11

- Нічого собі, де ти його взяла? - охає Катя, коли бачить на руці браслет.

Ми сидимо за партою і готуємось до першої пари.

- Хлопець подарував, - трохи з гордістю відповідаю.

Відчуваю, як моя самооцінка росте з кожною зустріччю з Ернестом.

- Хлопець? Коли він в тебе появився? - здивовано підносить брови. - Що я пропустила? Мене лише один день не було.

Так, про Ернеста їй я ще не розповідала, бо не було що. Але після вчорашніх подарунків я розумію, що хлопець налаштований серйозно. Лише тепер я з острахом боюсь того дня, коли йому треба буде їхати і тоді настане час вирішувати, що робити далі. Чи зможу я зустрічатись на відстані? Навіть не знаю. Але я обдумую цей варіант.

- Його звати Ернест і ми недавно почали зустрічатись. Я ще не встигла тобі про нього розповісти.

- Хто він, звідки, як ви зустрілись? Я хочу знати все, - очі подруги загоряються цікавістю і я оглядаюсь, чи не видно викладача.

І біля дверей бачу Малиновського. Він заходить в аудиторію впевнено, з високо піднятим підборіддям, так наче йому належить весь університет. Несвідомо стискаю руки в кулаки. Випрямляю спину і швидко починаю поправляти зошити і книги на парті. Треба чимсь зайнятись, щоб заспокоїтись, бо я зараз дуже сильно нервова.

Треба просто не звертати на нього уваги, наче його не існує. От і все.

- Чому мовчиш? Це якийсь секрет? - не відстає Катя.

- Потім розповім, зараз пара почнеться.

Як тільки я це кажу, як чую, що поруч зі мною хтось сідає. Повертаюсь і завмираю від подиву. Малиновський дарує мені байдужий погляд, а потім починає витягати з наплічника, котрого раніше я в нього ніколи не бачила, зошити, ручку.

- Що ти тут робиш? - шиплю на нього.

- Збираюсь навчатись, - спокійно відповідає.

- Я не хочу, щоб ти сидів поруч зі мною.

- Прийдеться звикати, я буду тут завжди. На задніх партах мені будуть заважати, а перший ряд ідеальне місце сконцентруватись на навчанні.

До болю стискаю зуби. І що це він таке задумав? Знову хоче познущатись? Я не збираюсь більше терпіти його вибрики.

- Ти вчора добре дав зрозуміти, що не хочеш зі мною співпрацювати, - ледве стримуюсь, щоб не кричати. Не хочу привертати до себе уваги сторонні вуха. - І якщо чесно, в мене теж немає цього бажання. Тому відсунься від мене. Сядь на інше місце.

- Інші місця зайняті, - дивиться на мене наче на нерозумну. - Тому я залишусь біля тебе. А за вчорашнє, - замовкає, кривиться. - Пробач. Я трохи психанув. Але я готовий виправитись і взятись за розум. Кажи, що робити і я буду тебе слухатись.

- Чомусь я тобі не вірю, - мружу очі.

Подруга шарпає мене за рукав і я повертаюсь до неї. Вона показує на викладача, котрий вже займає своє місце і оцінювальним поглядом розглядає нас. Він суворий, тому краще на його парах не шуміти.

Я змушена мовчати і терпіти близьку присутність Малиновського. Він сидить на стільки близько, що торкається ліктем мого ліктя і кожного разу тілом бігають мурашки.

Всю пару я намагаюсь на нього не дивитись, але краєм ока бачу, що він не сидить без діла, уважно слухає лекцію і записує. Дивина, Малиновський чемно навчається. Хіба таке може бути? Інколи він нахиляється до мене, заглядає у мої конспекти. Спочатку я відвертаюсь, загороджую йому доступ, та з часом все ж таки вирішую не заважати. Якщо цей хлопець справді надумався взятись за розум, то це настільки неймовірна подія, що мені хочеться на все це подивитись.

- Дякую за увагу, усім до побачення, - промовляє викладач, коли пара закінчується.

Збираю свої речі і підводжусь. Катя робить те ж саме. Ми прямуємо до виходу, залишивши Мирослава позаду. Не збираюсь його чекати. І взагалі, я хотіла йти до ректора і відмовитись від завдання.

- Яка інша пара? - Мирослав наздоганяє мене у коридорі. - Я готовий гризти граніт науки.

Я так розумію, що відставати сьогодні він не збирається. Не вірю у його чесні наміри, тому поводжусь холодно і відсторонено.

- Наступна лабораторна і ти до неї не готовий, - різко відрізую, нагадую за вчорашній інцидент.

- Нічого страшного, я готовий наздоганяти.

Дивлюсь на нього уважно і не можу зрозуміти, чи він бреше, чи може справді вирішив все виправити. Друге здається неймовірним.

Добре, подивимось, що буде далі.

А далі Мирослав поводиться, як чемний хлопчик. Він продовжує сидіти поруч зі мною усі пари. Конспектує лекції, намагається робити практичні завдання. Я шокована і не одна. До кінця дня уся група коситься на нас підозріло. Студенти не розуміють, що відбувається і я якщо чесно теж.

Катя весь час мовчить, бо поруч з Мирославом вона соромиться говорити. А я весь час сиджу напружена і очікую у будь-яку мить якогось вибрику. Але нічого не відбувається. Таке відчуття, наче Малиновського замінили на чемного і слухняного хлопця.

- Наступна зупинка бібліотека? - запитує мене Мирослав, коли остання пара підійшла до кінця.

- Сабіно, бувай. Завтра поговоримо, я поспішаю додому, - Катя так швидко прощається, що я не встигаю її зупинити.

Хмурюсь і повертаюсь до настирливого мажора. Студенти розсмоктуються і в аудиторії залишаємось лише ми удвох.

- Зізнайся чесно, чого ти хочеш? - мій голос відлунням відбивається від пустих стін.

- Я хочу здати сесію і повернути своє життя, - дуже серйозно говорить. - Допоможи мені це зробити.

- Вчорашня твоя поведінка не припустима, - нагадую йому.

- Пробач мені, інколи мене заносить, - говорить щиро. - Але я обіцяю виправитись і більше такого не повториться.

- Твої слова нічого не означають для мене.

- Тоді дай шанс показати мої наміри на ділі.

Мить вагаюсь, бо не знаю, чи можна йому довіряти. Розумію, що відмовитись від Мирослава рівноцінно мати проблеми з ректором. Але й терпіти таке ставлення як вчора, я теж не збираюсь. Сьогодні він наче знову поводився нормально, але чи надовго ці зміни?