Розділ 9

По закінченню останньої пари я повільно збираю речі і виходжу з аудиторії остання. Мирослав продовжує гратись у неслухняного хлопчика і цього разу я не збираюсь за ним бігати.

На моє велике здивування він чекає мене у коридорі в стороні від компанії мажорів. Ті як завжди зібрались разом і весело розмовляють, голосно ржуть. Мирослав у їх бесіді не бере участі. Як тільки бачить мене, відразу підходить.

- Ну що, у бібліотеку?

- Не сподівалась від тебе такої ініціативи, - здивовано піднімаю брови.

- Приходиться перебороти себе заради майбутнього, - хилиться до мене і посміхається.

Вдивляюсь йому в обличчя, він наче сьогодні доброзичливий, немає тієї надмірності і сарказму. Невже він все переосмислив і буде поводитись чемно? Щось важко віриться.

- Мирославе, вдалого полювання, - лунає позаду крик і ми обертаємось.

Це Саша, один з мажорів, дивиться на нас, посміхається і підморгує. Хмурюсь, бо нічого не розумію.

- Що він має на увазі? - звертаюсь до хлопця.

- А біс його знає, - знизує той плечима, відводить погляд. - Щось собі напридумував напевно.

Ми йдемо коридором повільною ходою. Мирослав не відстає від мене. Маю надію, що сьогодні в нас вийде краще ніж вчора, і я нарешті змушу його взятись за підручники.

- Як провела вечір з Ернестом? - раптом запитує, коли ми вже опиняємось надворі.

- А хіба він тобі не розповідав? - цікавлюсь.

- Говорив, але я хочу почути твою версію. Тобі він подобається?

- Не розумію, чому це тебе хвилює.

Дивно говорити з Малиновським про особисте, і не хочеться, якщо чесно. Він мені ніхто.

- Ернест мій друг дитинства, і не хочу, щоб він потім страждав.

- Чому він має страждати? - кидаю на нього швидкий погляд і відразу дивлюсь під ноги, бо ми зараз якраз на тому місці, де я нещодавно ледь не впала. - Ми з ним лише зустрілись декілька раз. Можливо, нічого серйозного не буде.

- Нічого серйозного? - робить здивоване обличчя, шарпає мене за лікоть. - Та він вже назначає день вашого весілля.

Його слова мене приголомшують. Невже це правда? Чи може Мирослав вирішив підколоти мене, або злякати, щоб я перестала зустрічатись з його другом.

Збираюсь відповісти, але нога потрапляє на лід і асфальт зникає з-під ніг. Мене відкидає назад і я готуюсь до болючого падіння, але в останню мить міцні руки хапають за рукава куртки і шарпають вперед. По інерції я тепер лечу в іншу сторону і врізаюсь у Мирослава. З легень виривається все повітря, я притиснута до хлопця і дивлюсь на нього широко розкритими очима. Наші обличчя занадто близько, а його руки по-господарськи лежать на моїй талії.

- Дякую, - ніяковію і відсторонююсь.

Він відпускає мене, у відповідь лише киває і йде, залишивши мене стояти саму. Наче нічого не сталось. Але для мене це стрес, бо так близько поруч з ним я ще не знаходилась. Я навіть відчула запах його парфумів, до речі, дуже приємний.

- Мирославе, ти правду казав про наміри Ернеста? - наздоганяю його.

Намагаюсь перемкнути увагу до незавершеної розмови і забути, що тільки що ми обіймались.

- Що саме? - здивовано кліпає.

Він здається відстороненим, наче про щось думає.

- Про те, що він вважає наші стосунки серйозними.

- Не знаю, що тобі сказати, - відмахується. - Але ти йому подобаєшся і він збирається з тобою зустрічатись навіть на відстані.

Нічого собі. Про таке я не думала. Вважала, що зустрінемось декілька раз поки Ернест тут гостює. Я ж розуміла, що він скоро поїде, тому на щось довгострокове не розраховувала. Але стосунки на відстані, це незвично. Ніколи такого в мене не було і не впевнена, що мені підходить.

Далі ми йдемо мовчки.

Все як вчора, беру книги, сідаємо за дальній столик, щоб нікому не мішати. Раптом Мирославу захочеться поговорити. Але він мовчить. Вдивляється у відкриту книгу, яку я йому підсунула, але видно, що не читає. Наче грузиться чимсь. Дивно навіть його таким бачити.

- Якщо ти будеш вдавати, що вчишся, нам це не допоможе, - не витримую, звертаюсь до нього через пів години. - Нам потрібно вивчити цей матеріал, бо попереду ще лабораторні роботи, їх теж треба сьогодні зробити.

Хлопець дивиться на мене наче вперше бачить, а потім кривиться і спирається на спинку крісла, відсовується від столу.

- Все так складно і нудно. Може ти сама все зробиш за мене?

Відчуваю, як повернулась його надмірність і мені це не подобається.

- Ти сам все прочитаєш і сам все зробиш, - хмурюсь на нього.

- Не маю жодного бажання. І я не призначений для такого. Чому я маю себе силувати лише тому, що моєму татусеві щось стрільнуло в голову? - він підводиться на ноги і дивиться на мене зверху вниз. - Я хочу повеселитись з друзями, зустрітись з дівчиною, а натомість сиджу тут з тобою і трачу свій час.

Бачу, що повернувся той Мирослав, якого я терпіти не можу. Починаю злитись і вся напружуюсь. Він занадто голосно говорить і люди вже недобре дивляться на нас. Ще не вистачало, щоб бібліотекарка нас вигнала.

- Сядь і читай книгу, - шиплю роздратовано. Намагаюсь повернути контроль над ним, хоч здається в мене його і не було. Це просто була перерва.

- Хто ти така, щоб мені вказувати? - підходить і нахиляється. - Ти не можеш мене змусити.

- Мене назначили твоєю наставницею. Значить я головна, - намагаюсь триматись впевнено. - Ти нікуди не підеш, поки все не вивчиш.

- Дурненька Сабіна, - сміється і від його сміху біжать тілом мурашки. - Думаєш твої знання комусь потрібні? Гроші керують світом і вони все вирішують. Тому головний той, хто має гроші.

- Тільки зараз це не про тебе, адже твій тато залишив тебе без копійки. Тому зараз ти такий самий, як і я.

Мирослав випрямляється і хмуриться. Він не сподівався, що я знаю про його ситуацію. І йому явно це не подобається.

- Ернест тобі сказав? - шипить.

- Яка різниця? Ти зараз не маєш ніякої переваги. Тому сідай і роби що потрібно.