Розділ 4

З бібліотеки я виходжу у суцільну темряву. Якби не ліхтарі, то навіть не бачила б куди йти. Добре я засиділась. Знову лише вистачає часу повечеряти і лягати спати. Як добре, що хоч на роботу сьогодні не треба. Зазвичай я працюю в п'ятницю і на вихідних, але бувають винятки. Інколи мене просять когось підмінити, але це буває рідко.

- Сабіна, - перериває роздуми чоловічий голос.

Кручу головою і бачу, як з темряви виходить високий блондин.

- Ти? Весь цей час ти чекав мене тут? - дивуюсь настирливості хлопця.

- Я ж обіцяв, - посміхається і потирає руки. - І мені дуже хочеться з тобою випити кави.

- Чому ти не зайшов у бібліотеку? На дворі ж холодно.

- Не хотів тобі заважати. Хоч інколи я заходив у будівлю, стояв у коридорі. А ось далеко відійти не міг, не хотів розминутись з тобою.

Я вражена його вчинком, підходжу ближче, розглядаю з ніг до голови. Він далі без шапки і здається, вже посинів від холоду. Але дурень, інакше не скажеш. Що він цим хоче довести?

- Ти змушуєш мене почуватись винною, через те, що ти тут стояв через мене, - говорю незадоволено, хоч маленькій частинці мене дуже приємна така увага.

- Тепер ти зобов'язана випити зі мною кави, інакше я захворію, - він хукає собі в долоні і знову розтирає руки.

Стає шкода хлопця. Він мене зовсім не знає, а готовий мерзнути заради того, щоб випити зі мною кави. Дотримав свого слова і простояв біля бібліотеки пів вечора. Невже такі хлопці ще існують, котрі готові заради дівчини на все?

- Гаразд, ти переміг, - здаюсь. - Куди підемо?

- Можна завітати у те кафе, що тут неподалік, - веселішає і кладе долоню мені на поперек.

Від такого жесту напружуюсь, але не відштовхую його.

- Добре, - погоджуюсь. - Але не довго, бо мені треба повертатись у гуртожиток.

- Ти живеш у гуртожитку? - цікавиться, заглядає в очі.

Ми повільно йдемо по алейці, котра веде нас попри високу будівлю університету.

- А що тебе так дивує? - піднімаю брови. - Я студентка не місцева, додому добиратись тридцять кілометрів, тому і живу у кімнаті гуртожитку з двома дівчатами.

- Просто особисто в мене такого досвіду не було. Напевно весело там.

- Не знаю, - знизую плечима. - У мене немає часу на розваги. Навчання займає багато часу.

- Невже ти ніколи не ходиш розважатись? Клуби, дискотеки, вечорниці з хлопцями.

Мені не подобається його тон, тому зупиняюсь.

- Якщо ти вважаєш, що можеш підчепити мене за один вечір, то сильно помиляєшся, - говорю холодно.

Настрій пропадає миттєво. Знаю я таких кавалерів, думають, що дівчата ведуться на їхні звабливі посмішки і тануть просто в руках. Можливо, є такі, але не я.

- Сабіно, я просто хочу пізнати тебе краще, от і розпитую, - забирає від мене руки і відступає.

- Вибач, зазвичай хлопці не приділяють мені великої уваги, - ніяковію, почуваюсь дурепою за свою реакцію. - Їх приваблюють ефектні дівчата, а я занадто нудна.

- Хлопці не розумні створіння, якщо не бачать того, що бачу я.

Не знаю, що він має на увазі, але від його погляду по тілу розливається приємне тепло. Він мені починає подобатись.

- Якщо ми хочемо познайомитись ближче, то спочатку скажи хоча б як тебе звати, - раптом згадую, що не знаю його імені.

- Ернест, - сміється і ми знову продовжуємо шлях. - Питай про мене що хочеш, я тобі все розповім.

У кафе є трохи відвідувачів, тому ми вибираємо столик у тихому місці. Поки чекаємо каву ковзаю поглядом по залу. Почуваюсь не звично, адже сьогодні я тут не у ролі працівниці, а повноцінний відвідувач, а таке буває рідко. Приходиться економити і не тратитись на розваги. Мої співмешканки про це знають і навіть не запрошують з собою, коли йдуть гуляти. Та я вже звикла проводити вечори з книгами, бо розумію, що від цього залежить моє майбутнє.

- Ти красива, - голос Ернеста вириває мене з роздумів.

Переводжу на нього погляд. Він дивиться на мене зачарованими очима. Маю сумніви, чи я справді йому подобаюсь, чи це все якийсь план. Оглядаю його одяг. Модний светр і дорогий годинник на руці підказують, що він при грошах. Тоді чому зацікавився мною? Я бачила у п'ятницю їхню компанію, з ними були шикарні дівчата, і мені з ними не зрівнятись.

- Давно ти знаєш Малиновського? - переводжу тему, відчуваючи, що червонію від його уважного погляду. - Раніше я тебе з ним не бачила.

- З дитинства, ми ходили в одну школу. Приїхав ненадовго до нього в гості, бо ми давно не бачились.

- О, то ти тут не навчаєшся.

Відчуваю легке розчарування. Він не студент і це знайомство лише на декілька днів. А він вже почав мені подобатись.

- Ні, - мотає головою, посміхається досить привабливою посмішкою. - Я працюю у батька на будівельній фірмі. Маю нудну посаду, весь час сиджу з паперами.

- Повір, сидіти за книжками теж не дуже весело, - посміхаюсь йому.

Нам приносять каву. Офіціантка, на ім'я Марія зацікавлено зиркає на Ернеста, а потім підморгує мені. Ну все, дівчата тепер будуть мати про що говорити.

- Тоді я радий, що витягнув тебе трохи розвіятись, - промовляє хлопець, коли ми залишаємось одні.

Раптом він тягнеться через стіл і бере мене за руку. І весь цей час не відриває від мене очей. Тепло його пальців передається мені і через це відчуваю легке хвилювання і жар по всьому тілі. Він привабливий і я боюсь звикнути до нього, адже наше спілкування не на довго.

Ми сидимо за чашкою кави і розмовляємо. Почуваюсь поруч з Ернестом легко і невимушено. Він поводиться привітно, ніяких нахабних висловів, ніяких зневажливих поглядів. Навіть і не скажеш, що він такий самий мажор, як і Малиновський. Ні, вони зовсім різні, як небо і земля. І якщо від Мирослава хочеться триматись якнайдалі, то до Ернеста тягне невидимою силою. Під кінець вечора я вже навіть починаю хвилюватись, щоб сильно ним не захопитись.

- Так не хочеться з тобою розлучатись, - говорить Ернест, коли ми вже залишаємо кафе. - Їдьмо зі мною у клуб, потанцюємо.