Розділ 3

- Нарешті пари закінчились, - зітхає Катя. - Я сьогодні зовсім не налаштована на навчання. Ще й понеділок, день важкий.

- Згідна з тобою, але на жаль ще не кінець, - застібаю на ходу наплічник і закидаю на плече. Він важкий, бо всередині купа товстих зошитів і деякі книги. - Треба йти ще у бібліотеку, підготувати лабораторну роботу на завтра.

Ми виходимо з будівлі і морозний вітер обпікає обличчя. Сьогодні досить холодно, можливо скоро піде сніг. Я на це надіюсь. Бо мокра осінь вже набридла і хочеться приємних білих краєвидів. І щоб не плескались калюжі під ногами.

- Я з тобою не піду, мені треба додому, - зиркає на мене подруга і натягує на голову плетену шапку. Це ручна робота її старшої сестри. - Сьогодні треба допомогти мамі на кухні. Завтра до нас приїжджають гості, тітка з сином. Це будуть важкі дні.

Я співчутливо плескаю її по плечі. Катя місцева, живе з батьками у двокімнатній квартирі і виходить так, що до них часто навідуються родичі. Приїжджають у справах і ночують у них. Катя завжди мусить вступати свою кімнату.

- Намагайся не звертати на них уваги, - хочу підбадьорити. - Ти не опам'ятаєшся, як вони поїдуть.

- А нічого іншого не залишається. До речі, можеш здати у бібліотеку мої книги? Зараз буде мій тролейбус, хочу встигнути на нього.

- Звичайно.

Вона дістає з сумки три тонкі книги і я забираю їх у неї. В руки відразу стає холодно, треба було надіти рукавиці, але їх треба шукати у наплічнику. Та нехай, до бібліотеки перебігти не далеко, через дорогу, вона знаходиться на території університету.

- Дякую тобі, - посміхається Катя і тре почервонілий ніс.

- Та без проблем, - змахую рукою.

Ми прощаємось і розходимось у різні сторони.

Поспішаю до бібліотеки. Оминаю групки студентів, проходжу повз припаркований ряд машин. Зазвичай тут паркуються викладачі, але іноді і нахабні студенти можуть впхатись. Вибігаю на пусту проїзну частину і ковзаю. Мить переляку, я ледь не падаю, але все ж таки втримуюсь на ногах. Лише Катині книги розсипаються на асфальті і наплічник сповзає з плеча, гепається поруч зі мною.

Оце я не уважна. Як можна було не помітити такий великий плац льоду? Добре, що не впала і нічого не зламала. Цього мені зараз зовсім не потрібно.

Присідаю і піднімаю дві книги, котрі лежать поруч. Збираю закладки, що повилітали з середини. Катя любить помічати важливі місця і часто забуває закладки забирати. Підвожусь на ноги, оглядаюсь, щоб знайти третю пропажу і підстрибую від несподіванки. Поруч, майже впритул, стоїть високий хлопець і тримає потрібну мені книгу у руках.

Підводжу погляд і дивлюсь у теплі блакитні очі.

- Треба бути обережною в таку пору, - говорить приємним і трохи знайомим голосом.

Розглядаю його уважніше і розумію, що десь вже його бачила. Симпатичний, скуйовджене біляве волосся, одягнений у куртку з білим коміром. Не можу згадати, хто він, але тут стільки студентів, усіх не запам'ятаєш. Він протягує мені книгу і я беру її, випадково торкнувшись холодних пальців. Він ще більше змерз ніж я.

- Дякую, - ніяковію і почуваюсь незграбною коровою. Усі тільки що бачили, як я вимальовувала піруети.

- Куди так поспішаєш? - запитує, розумію, що він не збирається йти.

- У бібліотеку, - сухо відповідаю, даю зрозуміти, що розмовляти не маю наміру.

- І як звати таку старанну студентку? - посміхається, показуючи білосніжні зуби.

- Яка різниця, - піднімаю наплічник і закидаю його на себе, міцно обіймаю книги. - Вибач, але я поспішаю. І ще раз дякую.

Розвертаюсь, щоб піти, але хлопець перегороджує мені дорогу.

- Зачекай, - бачу хвилювання в його очах. - Скажу чесно, ти дуже мені сподобалась. І я б хотів запросити тебе на каву у кафе, що неподалік. Тобі не завадить зігрітись.

Я мружу очі і нарешті згадую його. Це він сидів у п'ятницю в компанії того нестерпного Малиновського. Оглядаюсь навколо і поглядом знаходжу того, хто не дає мені спокою. Він стоїть неподалік біля своєї машини і дивиться прямо на нас. Це якийсь підступ? Вирішив з мене познущатись? Підіслав свого друга і думає, я на нього поведусь.

- Вибач, але з такими як ти я не п'ю кави, - відповідаю не дружелюбно. - А зігріюсь я у бібліотеці. Там тепло.

Намагаюсь його обійти, але хлопець знову стає на моєму шляху. Явно не збирається здаватись. Так, він починає мене дратувати.

- Що означає “з такими як я”? - хмуриться.

- З мажорами, - сердито говорю. - Ти думаєш я не знаю, з ким ти водишся? Передай Малиновському, що його план не спрацював. Я не поведусь на тебе. Та й не маю на це часу, в мене багато ще справ.

- Мирослав мене не підсилав, - дивується. - Я справді хочу з тобою познайомитись.

Він наче говорить щиро і на мить я навіть сумніваюсь у своїх припущеннях.

- Думаю, ти знаєш, як мене звати.

- Знаю, - зізнається. - Але я хочу пізнати тебе ближче.

Дивлюсь в його світлі очі. Чомусь цей хлопець не викликає підозр і йому хочеться вірити. Та яка різниця, що він говорить. Він забирає в мене час.

- Вибач, навіть якби я хотіла випити з тобою кави, я не можу, - чесно кажу. - Мені потрібно навчатись і я поспішаю в бібліотеку.

Знову обходжу його і цього разу він не намагається мене зупинити. От і чудово.

- А якщо після бібліотеки? - лунає в спину його голос.

Не знаю навіщо, але зупиняюсь і розвертаюсь. Він стоїть нерухомо і дивиться на мене з надією. Ніс і вуха почервоніли від холоду, а пальці побіліли. Йому б шапку на голову. Але думаю, він вийшов з машини, тому без головного убору.

- Я там буду дуже довго.

- Я зачекаю.

Посміхаюсь від його впертості.

- Сумніваюсь, що ти мене дочекаєшся, - киваю на Малиновського, котрий продовжує свердлити нас очима і переминатись з ноги на ногу. В того точно терпець уривається.

- Байдуже на нього, - серйозно говорить, навіть не оглянувшись на товариша. - Я чекатиму тебе тут. На цьому ж місці.