Розділ 2

Друга пара і я запізнююсь. Проспала, хоч часу виспатись було вдосталь, адже першої пари в нас не було. Але вчора я працювала в кафе, а в неділю ми завжди зачиняємось найпізніше, поки є клієнти.

Галопом біжу на другий поверх. Залишилось ще трішки по коридору і звернути на право. Здається, я запізнююсь не одна, бо обганяю деяких своїх одногрупників. Тільки вони так не поспішають як я. Вони не хвилюються за навчання і яку оцінку отримають. А для мене це важливо, бо вчуся на державній формі і маю стипендію.

Нарешті кабінет 212, та біля самих дверей бачу Малиновського і різко зупиняюсь. Він наче навмисно мене чекає, перекривши вхід собою. А коли ловить мене поглядом, то самозакохано посміхається.

Ну що ж це таке. Коли він дасть мені спокій? Наша ворожнеча почалась більше року тому, коли я перевелась у цей університет за сімейними обставинами. Я ні з ким не намагалась подружитись і занурилась у навчання, а Мирослав наче навмисно почав чіплятись без будь-яких причин. І дійшло до того, що я не можу на нього дивитись.

Беру себе в руки і роблю крок уперед.

- Дай пройти, - лунає мій металевий голос.

- А тебе ввічливості не вчили? - щирить білосніжні зуби. - А де привітання? А будь ласка?

- Моє “будь ласка” буде кулаком тобі у ребра, - погрожую, хоч ніколи не займалась фізичною розправою. - Хочеш перевірити?

- Боже, яка ти жорстока, - показово хмуриться. - З тобою страшно знаходитись в одному приміщені.

- Тоді тримайся від мене якнайдалі.

- Не можу.

Звичайно не може. Він не проживе і дня, щоб не зачепити мене. Так він наповнює свій день сенсом. Адже навчання для нього нічого не варте, ходить на пари через раз, бо знає, що його багатенький татусь все порішає. Але не усім таке щастя і мені треба добре вчитись, щоб чогось досягти. Допомоги мені ні від кого чекати.

- Мире, що ти тут влаштував? Відійди, - чую позаду незадоволений голос одногрупника. - Поводишся, наче в дитячому садочку.

Відступаю, залишаю Мирослава на здоровенного, широкоплечого Сергія. Цей бавитись довго не буде і однією рукою може будь-кого відправити у світ снів. Мирослав це знає, тому забирається з дороги, а я вчепившись у спину Сергія, шмигаю за ним в аудиторію.

Проводжу поглядом по партах і помічаю в першому ряді Катю, мою єдину тут подругу. Вона відчуває мій погляд, повертається і махає мені рукою, поправивши на переніссі окуляри. Йду на своє звичне місце, залишивши Мирослава далеко позаду. Він окрім задніх рядів, більше ніде не буває.

- Цей мажор знову до тебе чіплявся? - обурливо промовляє подруга, коли я гепаюсь біля неї. - Невже йому нічим зайнятись?

- А що йому ще робити? - фиркаю. - Університет для нього, мов розважальний центр. Прийшов, повеселився і пішов.

- Тільки тобі ж нема спокою через нього, - Катя дивиться на мене співчутливо.

- Нічого, ще цей рік і все. Більше я його ніколи не побачу, - обнадіюю себе.

- Може поскаржитись на нього?

- Кому? - дивлюсь на неї. - Ти ж знаєш, що його батько все замне, що б я не казала. Грець з ним, я не дуже звертаю увагу на його витівки.

Посміхаюсь подрузі і переводжу погляд на зошит котрий відкрила. Звичайно, це трохи неправда, іноді він дуже сильно мене виводить, але я не хочу, щоб Катя мене жаліла. Якось воно тай буде.

В аудиторію заходить викладач і всі притихають, окрім звичайно задніх рядів. Там завжди шум і гам, і ніякі вмовляння на двієчників не діють. Тому викладач навіть не звертає на порушників спокою уваги, а сідає за стіл і починає лекцію.

Намагаюсь конспектувати саме головне, бо інформації багато, а все записати неможливо. Та час від часу мою увагу відвертають голоси, котрі лунають позаду. Дістали. Самі не вчаться та іншим не дають. І ніхто їм нічого не говорить.

Звичайно, на задніх партах зібрались синочки і дочки багатих батьків. Вони нікого не поважають і нікого не слухають.

Гучний сміх змушує мене розвернутись. Бачу, як компанія про щось весело розмовляє. Від злості стискаю ручку і ледь не ламаю її.

Мирослав напевно відчуває мій погляд, бо раптом дивиться на мене. Декілька миттєвостей ми вивчаємо одне одного, а потім він посилає мені повітряний поцілунок. Від здивування відкриваю рота, а хлопець заливається веселим сміхом.

Теж мені жартівник. Відвертаюсь і продовжую писати, відчуваючи на щоках жар.

Мирослав.

Не розумію, що я тут роблю.

Лекція настільки нудна, що я хочу спати. Добре, хоч друзі підносять настрій веселими історіями.

Протягом пари, час від часу дивлюсь у спину Сабіни. Дівчина сидить рівно, наче на виставці, і слухняно все занотовує. Як можна бути такою правильною? Невже не можна хоч деколи себе побалувати і наприклад прогуляти пару. Здається за весь час вона ні разу цього не робила. Ця дівчина не вміє розслаблятись і отримувати задоволення від життя. Її молодість проходить, а вона, я впевнений, ще навіть ні з ким не займалась сексом. Ця думка мене хвилює і я відчуваю легке збудження, уявивши її у ліжку роздягненою.

Що за фігня? Вона взагалі мене не цікавить, як дівчина. Напевно, це сигнал, що треба влаштувати вечірку і розслабитись.

Як тільки пара закінчується, я підводжусь з місця.

- Ти куди? У цій аудиторії в нас ще одна пара, - говорить до мене Саша, мій одногрупник і друг.

Його батько прокурор і таких друзів вигідно мати.

- Набридло все, - байдуже відповідаю. - Я йду. Прогуляюсь. Подзвоню своїй дівчині і ми проведемо гарно день.

- Добре тобі, - бачу заздрість в його очах. - А мій батько змушує ходити на усі пари. Тому сиджу і не рипаюсь.

- Щасливо відсидіти, - посміхаюсь, махаю рукою і йду до виходу.

На останок не знаю навіщо знову знаходжу поглядом Сабіну. Вона сидить зі своєю подружкою на першій парті і замість того, щоб відпочити на перерві, щось читає. Вона точно чокнута.

Далеко відійти не встигаю, у коридорі мене перестріває помічник ректора.